,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Що таке "три братні народи"?
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 59492
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
Відоме радянське кліше "три братні народи" генетично є, безумовно, наслідуванням імперської формули "всєя Вєлікия, і Бєлия, і Малия", що в його основу покладено державницький принцип окреслення сюзеренітету російського монарха. Зрозуміло, що два останні пункти є тут символічно підпорядкованими першому і таке підпорядкування аж ніяк не суперечить принципу самодержав’я. Суперечить воно декларованій радянською конституцією рівності держав, що ввійшли до складу Союзу. Тому й вигадано було замінник. Який символічний сенс було закладено в нову формулу? Перша відповідь – спільність історії. Авжеж, ще в ХІХ ст. знали, що жодної спільної історії "три братні народи" не знали. Спільність походження – гіпотетична. Спільність прамови?.. По-перше, ідея спільної для білорусів, росіян і українців прамови аж до фундаментальних реконструкцій акад. О. Шахматова була лише корисною для єдності імперії гіпотезою. По-друге, сам Шахматов, що занадто детально розробляв схему поділу "давньоруської" мови на три окремі мови, наприкінці життя відмовився від своєї теорії. По-третє, сама теорія прамов, винайдена німецькими романтиками (зокрема, братами Ґрімм), була ціннісно зорієнтована на мови панівних націй (німецька виводилася із санскриту) і через це вже наприкінці ХІХ століття зазнала суворої критики, поступившись іншим теоріям (теорія «мовних хвиль» Шмідта, згодом теорія Н. Марра тощо).

Символічна спільність історії могла, відтак, ґрунтуватися на якихось спільних міфах – консолідація руських князів навколо боротьби з монголами, Переяславська рада, Полтавська битва, війна з французами 1812 року, "громадянська війна" 1917 – 1922 рр. тощо. Проте, фактично до середини 40-х рр. ХХ ст. ми не знаходимо важливих документів такої міфологізації спільної історії. Канонічні літературні твори перших десятиліть Радянського Союзу або зовсім нічого про спільні історичні міфи нам не скажуть ("Пьотр Пєрвий" О. Толстого, "Тихий Дон" М. Шолохова, "Червона зима" В. Сосюри) або скажуть навіть протилежне ("Мазепа" того ж В. Сосюри, памфлети М. Хвильового тощо). Активна історична міфологізація, здається, розпочинається вже по Другій світовій війні в дещо іншій суспільній атмосфері.

З огляду на те, що часткова спільність у релігійній приналежності трьох народів для радянської ідеології не була актуальна, лишається тільки спільність культурна. Отут подибуємо насправді широченне поле для творення барвистих малюнків про «братні народи»: візантинізм давньоруського мистецтва, "Слово о полку Ігоревім", білорус Симеон Полоцький пише оди московським монархам, Ф. Прокопович – перший російський мислитель, М. Ломоносов навчається в Києво-Могилянській Академії, М. Гоголь, "Полтава" Пушкіна, Бєлінський про Квітку-Основ’яненка, а Добролюбов про Шевченка, росіянка Марко Вовчок, переклад білорусом Янкою Купалою поеми українця В. Поліщука «Ленін»… Справді багато спільного! Але якщо абстраґуватися від штампів і подивитися на природу, витоки справжньої культурної спільності, то виявиться, що остання є не зовсім "братньою". Радше, синівською.
Вожді СРСР, так само, як і вожді сучасної Росії (а відтепер і України), мало читали. Інакше б звернули увагу на цікаву полеміку, що відбулася ще на початку ХХ століття між кн. М. Трубецьким і проф. Д. Дорошенком. Полеміка, спровокована злободенними питаннями того часу щодо самовизначення України, українського сепаратизму, стала й своєрідним підсумком справжнього російського українознавства (справжнє – це не погляди Миколи І, Леніна, Сталіна чи Путіна, а дослідження М. Погодіна, О. Соболевського, О. Шахматова та ін.).

Виявляться, що російська (власне, московська) культура існувала лише до кінця ХVІІ століття. Це самобутня культура, теоцентрична й принципово однорідна, що впродовж віків утворила визначний культурний комплекс, який символічно формувався навколо свого центрального топоса – православного храму (о. П. Флоренський). Т.зв. возз’єднання Росії та України 1654 р. фактично стало приєднанням. Чого до чого? Авжеж – Московщини до України (або, скоріше, українсько-білоруського культурного континууму)! До цього часу обидві культури були майже непроникними одна для одної. У царських грамотах часів Івана ІV українців, білорусів, литовців і навіть смоленських росіян названо литвинами. Десь від середини XVII століття спрацьовує й українська обмеженість у розумінні московської культури. Київськими інтелектуалами (згадаймо "Синопсис" Інокентія Ґізеля) Москва розглядається як можливе місце перенесення православної метрополії та центру православного культурного життя, оскільки північно-східні землі розглядалися спорідненими вже через те, що були православними (номінально єдиновірними).

По-єзуїтськи ретельно українська еміґрація в Москві (вищі духовні ієрархи, книжники, різноманітні спудеї, дяки, іконописці, будівничі) починає асимілювати, українізувати московську культуру. Література (особливо, драматургія та поезія: С. Полоцький, С. Яворський, Ф. Прокопович), іконопис, архітектура, музика (Д. Бортнянський та ін.), філософія, богослов’я, літургіка (реформа Никона, що спричинилася до розколу, як відомо, була поширенням реформи Петра Могили), церква (!) – перший склад Синоду містив 9 з 10 вихідців з України – усе стало українським. Петро І рубав вікно в Європу українською сокирою.

Книжна українська мова стала базовою для сучасної російської мови – реформатори мови Тредіаковський, Ломоносов, Сумароков – були учнями школи Симеона Полоцького. Весь обшир церковнослов’янізмів російської мови з дієприкметниками включно є перенесеним з української книжної мови.

Князь М. Трубецькой ставить логічне питання: нащо ж Україні власна держава, коли Росія є українською державою в її чистому й логічному вигляді?

"Три братні народи" - de facto ґізелівська метафора українського месіянізму.

Источник: Український консенсус



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх