,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Украинцы. Юлий Бращайко
  • 1 ноября 2010 |
  • 18:11 |
  • bayard |
  • Просмотров: 83205
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Недавно на Закарпатье отмечали 70-летие Карпатской Украины — героической и вместе с тем трагической страницы в истории края, которая символизировала извечное стремление моих земляков жить в одной стране с братьями к востоку от Карпат. Несмотря на многочисленные официальные мероприятия (проводить которые, несомненно, в подобных случаях необходимо), самыми интересными и ценными для празднования юбилея являются не известные прежде свидетельства участников тех событий. В распоряжение «ЗН» попал уникальный документ — воспоминания министра финансов правительства Карпатской Украины Юлия Бращайко, ранее нигде не опубликованные и о существовании которых никто не знал.

Их обнародование стало возможным благодаря случаю. Примерно месяц назад закарпатскому собкору еженедельника позвонил далекий родственник — бывший офицер управления КГБ в Закарпатской области Юрий Сидей и предложил рукопись Ю.Бращайко для публикации в прессе к 70-летию Карпатской Украины. К Ю.Сидею воспоминания попали в 1975 г. — их показал ответственный работник закарпатского КГБ Прокоп Майорчук, интересовавшийся разного рода историческими документами. Историк по специальности, Ю.Сидей попросил рукопись для более глубокого изучения. Вскоре П.Майорчука перевели в другую область, а воспоминания так и остались в Ужгороде. Аутентичность рукописи подтвердил доцент Ужгородского национального университета, кандидат исторических наук Игорь Лихтей. Он же является составителем отдельной книги воспоминаний Ю.Бращайко, которая сейчас готовится к изданию на спонсорские средства Геннадия Москаля.

Под бдительным оком СМЕРШа

Юлий Бращайко относится к личностям, без подвижнической деятельности которых невозможно представить общественно-политическую жизнь Закарпатья 20—30-х годов ХХ века. Родился 19 апреля 1879 года в селе Глубоком вблизи Ужгорода в семье учителя. Благодаря родителям он и двое его братьев получили высшее образование. Юлий окончил юридический факультет Будапештского университета, после чего вернулся домой, открыл в Хусте собственную контору и занялся адвокатской практикой. После Первой мировой войны способный адвокат с головой ушел в политику, выступая за отделение края от Венгрии и объединение с Украиной. 21 января 1919 г. Ю.Бращайко открыл в Хусте «Всенародні сбори угро-руського народу», где было принято решение о воссоединении с соборной Украиной. Однако из-за международной конъюнктуры реализовать его было невозможно — Парижская конференция передала Галичину Польше, а часть Закарпатья заняли румынские войска. Ю.Бращайко был арестован временной администрацией. А через несколько часов «неблагонадежного политика» приговорили к смертной казни. От неминуемой гибели адвоката спасло совершенное знание права — он добился апелляционного пересмотра приговора, а потом и освобождения.

После включения края в состав Че­хословакии Ю.Бращайко был среди инициаторов создания культурно-образовательного общества «Просвіта». Он стал первым председателем этой организации и возглавлял ее вплоть до 1939 года. Благодаря Ю.Бращайко (в значительной степени на его средства) в Ужгоро­де построили На­род­ный дом общества. Пред­седатель «Просвіти» стал одним из основателей «Русь­кої хлібороб­ської партії», помогал организовывать разнообразные кредитные и хозяйственные союзы, возглавлял «Подкарпатский банк» и Союз адвокатов Подкарпатской Руси, был председателем общества военных инвалидов, вдов и сирот «Надія». Как глубоко верующий и обеспеченный человек всячески помогал нуждающимся.

Во время событий октября 1938-го — марта 1939 г. Ю.Бращайко был депутатом сойма, министром финансов в правительстве Карпатской Украины. Перед венгерской оккупацией он выехал в Будапешт с миссией, которая пыталась договориться об автономии края в составе Венг­рии, а после провала переговоров возвратился на Закарпатье и занялся адвокатской практикой. В 1942 г. экс-министра финансов обвинили в создании антивенгерской военной организации и арестовали. Несколько месяцев он вместе с другими деятелями Карпатской Украины провел в тюрьме Ковнер в Мукачеве. Обвине­ние не подтвердилось, поэтому вскоре Ю.Бращайко освободили, и он вернулся к своей обычной работе. Новые мытарства начались после освобождения Закарпатья Красной Армией. Через месяц Хустский народный комитет арестовал Ю.Бращайко по подозрению в украинском бур­жуазном национализме и передал его армейской контрразведке — СМЕРШу. Впрочем, в январе 1945 г. уголовное дело закрыли, и Ю.Бращай­ко отправили в исправительно-трудовой лагерь в Енакие­во Донецкой области на восстановление разрушенных немцами шахт. Осенью 1945 г. после фильтрационной проверки его освободили и разрешили вернуться на родину. Именно тогда и были написаны воспоминания «Що видів я на Закарпат­тю від року 1918 до року 1946» (на последней странице есть над­пись: «Хуст 10-го березня 1946 р.» и личная подпись Ю.Бращайко). Текст (31 страница) набран на печатной машинке. Чистая бумага в послевоенные годы была дефицитом, поэтому воспоминания напечатаны на оборотной стороне венгроязычных бланков судебных повесток 40-х годов и польских анкет для пересечения границы 30-х. Едва ли не на каждой странице — примечания, сделанные пером Юлия Бращайко.

Очевидно, воспоминания Ю.Бращайко писал «по просьбе» и под бдительным наблюдением спецслужб. По словам И.Лихтея, о некоторых очень важных аспектах своей жизни автор даже не упоминает. Например, умалчивает о факте своего секретарства в «Руській хліборобській партії», неожиданно критически отзывается об участии в рядах «Христи­ян­сько-народної партії», возглавляемой отцом Августином Воло­шиным. Не вспоминает и о возбужденном СМЕРШем уголовном деле и работе в Енакиево, рассказывая о тех событиях так: «Від 1.ХІ.1944 до 13.ІІ.1946 був я поза межами Хуста, і за той час міг я видіти, як зруйнували німці Україну і як багато натерпілися українці на Великій Україні і в Галичині від німців…» При этом по отношению к тогдашней власти в тексте использованы эпитеты наподобие «славна Червона Армія», «великий полководець Сталін». Однако эти идеологические наслоения не имеют весомого значения: воспоминания, написанные высокообразованным и активным участником тех событий, — очень ценный исторический документ, проливающий свет на судьбоносные события, происходившие на Закарпатье в 1918—1919 и 1938—1939 годах.

Приводим отрывок из рукописи Ю.Бращайко, в котором он воссоздает картину провозглашения независимости Карпатской Украины и дальнейшую оккупацию края Венгрией. Текст подаем с сохранением лингвостилистических особенностей автора.

При советской власти жизнь Ю.Бращайко не сложилась. Неко­торое время он работал по специальности — юрисконсультом в поселке Дубовое Тячевского района, но вскоре был уволен. На склоне лет известный юрист, экс-министр Карпатской Украины оказался невостребованным новыми властями и, чтобы выжить, был вынужден перебиваться случайными заработками. Умер Ю.Бращайко 9 октября 1955 г., похоронен в Ужгороде. В 1992 г. его посмертно реабилитировали.

Возможно, на публикацию в «ЗН» отзовутся родственники Ю.Бращайко, которые смогут пролить свет на обстоятельства, при которых он писал свои воспоминания.
Юлий Бращайко Агитационная листовка, 1939 г.

«Напад з боку Мадярщини»

Міністерство заграничних справ мене переложило з Праги до Будапешта з цілою делімітачною комісією. Ся комісія мала договоритися у всіх справах з мадярською комісією, які повстали з одорванням частини Словаччини та Підкарпаття і прилученням до Мадярщини, як справи: територіальні, залізничні, поштові, матеріальні, правничі, громадянські, фінансові, митні, розділ маєтку і т.д. Я у всіх підкомісіях брав участь, бо на кажду справу була вибрана окрема підкомісія. В територіальній комісії пробував я переперти, щоби Ужгород або Мукачево дістали назад, але до рішення не дійшло, бо 12.ІІІ. 1939 комісія ще дефінітивно не вирішила ані справу Словаччини, а лиш потому прийшла би була черга на дефінітивне вирішення границі Підкарпаття. В справі Ужгорода наша комісія обернулася для піддержки і до Риму до Папи.

12.ІІІ. 1939 від’їхав я до Хуста, аби брати участь на засіданню сойму 14.ІІІ. 1939… На соймі заявив Волошин Августин яко голова міністерської ради, що з 14.ІІІ.1939 заняв Гітлер Прагу, Словаччина проголосила себе самостійною, і що тепер перше питання, що куда маємо орієнтуватися з огляду на то, що 14.ІІІ. і мадяре переступили границю і вже заняли Севлюш, і на другий день, певно, дійдуть аж до Хуста. Заявив дале, що він протестував против сего до Будапешта, до Праги і до Берліна телеграфував, але не дістав жадної відповіди.

На се сойм вирішив одноголосно, що для знаку протесту рішає, що Підкарпаття є самостійна демократична републіка під назвою: «Карпатська Україна». Сойм зараз вибрав за президента Августина Волошина і повірив його, аби назначив міністрів та зарядив, що потрібно для забезпечення території та інтересів громадянства. На тім засідання сойму скінчено.

По засіданні іменував Волошин яко президент за міністерського предсідника і міністра заграничних справ Юлія Ревая, за міністра фінансів мене, за міністра внутрішніх справ і юстиції Юрія Перевузника, за міністра здравотництва і публічних робіт Д-ра Миколая Долиная, бувшого директора лічниці в Ужгороді, а за міністра Народної оборони Стефана Клочурака.

Потім відбулася міністерська рада. На міністерській раді був присутній і президент Волошин. На міністерську раду прийшла відповідь з Будапешта на протест, що дальший поступ війська вже не можуть здержати з технічних причин, але що приймуть тричленову делегацію для обговорення справ. Рішила міністерська рада вислати тричленову делегацію. Головою делегації назначили мене, а за членів — Д-ра Миколая Долиная і Михайла Дутку, інженера лісництва.

По засіданні міністерської ради від’їхав Волошин автом за границю через Румунію, Югославію і Австрію до Праги, куда переселилося майже все урядництво Центральних урядів в Хусті і многі урядники із провінції.

Многі з шкільної молоді, урядництва і найбільше тисяч селян емігрували до СССР, через Галичину, бо не хотіли бути горожанами (громадянами — упоряд.) Мадярщини і не могли терпіти муки, які мусили терпіти як інтелігенція, так і селянство.

Я зарядив, аби платню на три місяці виплатили урядникам. 15.ІІІ. в 10 годин рано рушився їхати на Севлюш до Будапешта, надіючися, що перепустять делегацію через фронт. Но се не вдалося, бо мадярське військо стріляло на авто так, що я мусив вернутися і пробувати перейти через Тячево.

В Тячеві стрітила мене неприємна несподіванка. Там вже не наші уряди розказували, але мадярська Народна Рада, котрої голова був Др. Гапко Петро, адвокат, а заступником його Іжак, реф. священик. Ческословенське військо передало
зброю мадярам в Тячеві, аби січовиків ловили, респ. стріляли. Справа ся була ось так: як німці зайшли до Праги 13.ІІІ. 1939, дали розказ генералові Прхалі, що військо не має боронити Підкарпаття, але має зараз відійти до Чехії. На основі цього одна часть перейшла до Словаччини, де їх роззброїли, а друга часть пішла до Румунії через м.Сигіт і Тячево, де їх також румуни роззброїли. 14 вночі через Буштино на Тячево йшло чеське військо з канонами, скорострілами, рушницями і т.д. Січовики їх перестали і домагалися, аби передали зброю. Військо це відкинуло, зачалася стрілянина, і військо не віддало зброю, віднесло її з собою і передало в Тячеві мадярам. Причиною цього антагонізму було то, що до січовиків в Хусті прийняли деяких із Галичини. Межи тими було і 12 поляків — провокаторів, котрі добре говорили по-українськи і видали себе за українців. Сі 12 вчинили з 12 на 13. ІІІ. вночі авантюру. Один просився на ночну інспекцію. Сей стрілив на одного жандарма — чеха і поранив його в руку. Сей зголосив це ад’ютантові Прхали, котрий також видавався за українця, а був, властиво, во службах поляків. Сей вже так оголосив справу генералові Прхалі попівночі, що січовики хотять забрати в руки всі державні будинки, напали на місто і вже поранили жандарма. Генерал, ще заспаний, видав розказ стріляти з скорострілів на січовиків. Військо напало наслідком того на сплячих січовиків у греко-кат.школі і в готелі «Корона» в Хусті, і коло стації в бараках, і многих із них, около 200, смертельно поранили. Від сього часу настали неприятельські відносини між чеським військом і січовиками. На вияснення справи не було часу, а чеське військо і в Румунії таку погану рекламу робило січовикам, що і румуни були против січовиків, як також і мадяре.

Як мадяре заняли Тячево, 12 січовиків-поляків зійшлися на стації залізнодорожній в Тячеві і польський консул відвіз їх до Польщі, і співали польський гімн «Єще Польська не згінула». При боротьбі в Хусті сим полякам нічого не сталося, бо під час боротьби скрилися.

Мадяре в Тячеві, думаючи, що і я січовик, арештували мене, але як вияснилося, що я не був січовиком і що зі мною їдучі суть делегація до Будапешта, мадяре в Тячові і румунські уряди пустили мене до Мадярщини, хотя й авто не мало цертифікату. Та на дозвіл з Букарешту (Бухареста — упоряд.) мусив я чекати в М.Сиготі цілий день…

Від 14. ІІІ. до 1. VII 1939 було зле, бо много людей невинних забили і кинули до Тиси. Потім було тихо і не було жадного культурного або політичного життя…

Приїхав я з делегацією до Будапешта аж 17.ІІІ. вечером, коли міністер заграничних справ граф Чакі сказав, що веденням переговорів повірений Др. Тібор Потокі, державний секретар, котрий походить з Підкарпаття і добре знає наші обставини.

Другий день пішли ми до Потокія, а він принимав нас з тим, що територію того дня, 18.ІІІ. 1939, заняло мадярське військо, прото Карпатська Україна не екзістує, і в імені її не маємо права говорити. Маємо рішати, ци їдеме за границю, ци зістаємо дома. Я питався, що коли би ми виїхали за границю, чи будемо мати право заступати інтереси нашого народу перед угорським правительством. На це заявив др. Потокій, що ні, але як останемо тут, тоді можемо заступати, і навіть міністерська рада висловилася, що тоді можемо предложити свої внески в справі автономії. Я на це заявив, що зістаю і предложу, і писемно, і усно, свої внески відносно автономії, а також в справі наших громадян на Підкарпаттю. Товариші мої рішили переселитися до Чехії… Я зістав в Будапешті, і спершу разом з товаришами, а потому сам подав 78 меморандумів до мадярської міністерської ради, а то: 1) Проект закона про територію Підкарпаття, 2) Проект закона про автономію, 3) Законопроект про адміністрацію Підкарпаття, 4) Меморандум про українську мову, 5) Меморандум про положення урядництва під час Волошинового правительства, 6) Більше меморандумів в справі оправдання бувших урядників-українців, 7) Меморандум у справі земельної реформи, а то більше меморандумів, 8) Ріжні просьби, наприклад, аби вернули взяті землі в Селешки Василіанкам, респ. сиротам українським, дале аби дали розказ жандармерії, аби не збиткували наше селянство, дале аби розпустили товариство «Черно-рубашників», тов. «Гвардія обідранців» і тов. других свобідних відділів (терористів), 9) Меморандум про розпущення лагеря в Ворюлапоші, 10) Меморандум про амністію для українців за вчинки від 1918 аж до кінця юнія 1939, 11) Дале ріжні меморандуми в справах господарських, фінансових, земледільських, культурних і т.д. і просьби в інтересі поодиноких урядників.

На сі меморандуми найбільше раз відповідь дістав я усно через Д-ра Потокія, а даколи і на письмі дістав я. Многі справи рішили корисно, як 6, 7, 8 (мимо Селешки, бо від графа Андрашія не хотіли вже взяти землю назад), 9, 10, але в других справах не рішили, бо Андрій Бродій запротестував против моєї діяльності, а він був головним дорадником мадярської влади в справах підкарпатських. До мене не мали довір’я, лиш для інформації перечитали і мої внески яко бажання підкарпатських українців, а міродайною була лише інформація Бродія.

До кінця вересня 1939 скінчив я всі речі, з котрими приходили до мене люде з Підкарпаття, тогди я вернувся до Хуста, отворив адвокатську канцелярію 1 октобра 1939, і мав її аж до освободження Хуста Славною Червоною Армією 23.Х. 1944. За той час не міг я робити нічого, бо політикувати на Підкарпаттю було заборонено, влада розпустила всі читальні, апеляції відкинула, нові статути не прийняла, так що унеможливила всяку українську культурну працю…»

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх