,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


С. Бандера. Избранное
  • 11 августа 2009 |
  • 22:08 |
  • bayard |
  • Просмотров: 12453
  • |
  • Комментарии: 9
  • |
0
Ця проблема займала його від 1945 р. Тому до питання політичної консолідації він повертався у своїх статтях і листах протягом років. (Дивись: “Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном” з 1948 р., “За завершену політичну структуру” з 1958 р., “Інтерв’ю для радіостанції В. Шарвана в Боффало, США” в 1959 р., а теж листи до Ґенка з 15. 12. 1945, до “Креза” з 16. 8. 1947 і до “Настаса” з 11. 1. 1948 р.). Крім того виїмки статті “До проблеми політичної консолідації були поміщені у “Повідомленнях Проводу” ч. 2 за серпень 1946 р.

Прагнення до консолідації цілого українського політичного життя на еміграції, передусім те, що нуртує серед широкого загалу громадянства, у найглибшому джерелі має здорове вичуття великої потреби нашого буття і визвольної політики. Зате у практичних політичних плянах і заходах, що походять від різних партійних осередків, помітна перевага вузькопартійних цілей і тенденцій, якими ці осередки намагаються скерувати здоровий гін мас до консолідації в річище партійної політики та спрямувати на свої партійні лотоки. Всі, що захоплені ідеєю консолідації, без вузько-партійних розрахунків, прагнуть до зібрання, згуртування всіх сил, протиставляючись розпорошуванню політичної енергії української еміграції, прагнуть до дальшого уодностійнення і координування діяльности в усіх ділянках, а передусім політичної акції. Одначе, реально досягти тих бажаних ефектів не так легко, як це здається при поверховному розгляді проблеми.
Сама механічна консолідація, про яку звичайно думає велика більшість її речників, — напевно не принесла б поважних позитивних наслідків. Навпаки, коли б ми пов’язали різні політичні угруповання тільки формально, а вони далі хотіли б іти власними політичними шляхами, не тільки у другорядних питаннях, а й у принципових справах української внутрішньої і зовнішньої політики, — то у висліді, замість скріплення, було б послаблення, замість об’єднання — взаємне паралізування. Механічне об’єднання, без справжнього узгіднення найважливіших справ нашої визвольної політики, без однієї спільної політичної плятформи, яка визначала б один шлях до однієї, спільної мети, — не тільки що не скріплювало б цілости української політичної енергії на шляху визволення, але й гальмувало б акцію складових частин нашої політичної дійсности та невтралізувало б досягнення їхньої позитивної роботи. Образ такої політичної єдности української емі-ґрації та наявних серед неї політичних сил був би тільки оптичною оманою, ця єдність видавалася б справжньою тільки при надто поверховній обсервації. До того ж квола зовнішня активність утвору механічної консолідації, спричинена суттєвими внутрішніми розходженнями, у зовнішньо-політичному ефекті дорівнювала б імпотенції цілости українських сил на еміґрації.
Істотною рисою усяких плянів механічної консолідації є намагання створити збірну конструкцію-конґльомерат різних, за змогою всіх, політичних угруповань, без урахування процесу докорінної внутрішньої політичної консолідації, в наслідок якої всі угруповання, учасники об’єднання, прийняли б одну загальну політичну плятформу, спільну лінію і спільні засади визвольної політики. В таких проектах не виключаються і ці моменти внутрішньої консолідації, але вони стоять там практично на дальшому пляні, тобто мають бути наслідком попереднього, механічного поєднання.
Думки про механічну консолідацію є і серед тієї частини еміграційного громадянства, що не досить глибоко розуміє суть нашої політичної проблематики, прагне до єдности й одностайної політичної акції, а в зовнішніх виявах хоче бачити вже й таку саму внутрішню суть. Часто думають так, аби вже тільки різні політичні угруповання створили якийсь спільний політичний орган, а решта — “це прийде згодом”. Але в таких спрощених, поверховних методах немає дороги до визначеної цілі, навпаки, вони можуть тільки спиняти й утруднювати процес природної консолідації. Якщо починати від створення механічного зліпку, а щойно потім братися за головні, суттєві проблеми і труднощі, тоді безуспішні заходи і спроби тільки підривали б ґрунт для інших консолідаційних починів, побудованих на здорових засновках. Невдалі заходи і нежиттєві твори марно абсорбували б енерґію політичних осередків і сил, створили б стан взаємного паралізування і невтралізування, витрати енергій на безконечне “перетягання линви”, застій та неспроможність до активности назовні.
Перш ніж давати відповідь на питання, яка консолідація в нас є можлива і потрібна, доцільно з’ясувати собі позитивне розуміння цієї проблеми.
Маємо на увазі створення такого укладу і взаємовідносин українських політичних напрямків, сил, тенденцій і акцій, щоб усі вони, зберігаючи свої позитивні питоменності, окремі цілі та прикмети, затримуючи свій власний шлях розвитку, прагнули передусім до здійснення однієї, спільної національної мети, прямували до неї в найзагальнішому визначенні — одним спільним шляхом у кардинальних питаннях національного буття, визнавали один ієрархічний уклад головних вартостей, однакові критерії оцінки основних питань національної політики, шанували й реалізували один головний принцип внутрішньо-національного порядкування справ і визнавали авторитет одного, найвищого керівного чинника та репрезентації України.
В таких рамцях мусить бути місце для процесів внутрішньої диференціяції, кристалізації та росту окремих течій, рухів й угруповань, можливість для постійного розвитку в укладі й відносинах поміж тими чинниками та природні умови здорового суперництва й змагання за впливи.
Отже, як з одного боку не визнаємо тенденцій механічного, самого тільки зовнішнього в’язання різних угруповань, які потім ходили б цілком різними перехресними дорогами, так з другого боку — не прикладаємо рук до таких концепцій, які політичну консолідацію спрямовують на шлях гальмування природного поступу та розвитку політичної думки і дії (через петрифікацію наявного укладу й співвідношення сил) та які (тенденції) створять закостенілу структуру внутрішньо-українського життя, що унеможливить вільний, здоровий розвиток окремих рухів, політичних напрямків і сил.
У питанні, чи існують найважливіші, зокрема об’єктивні, передумови для процесу консолідації українських політичних угруповань на чужині, головне значення мають два моменти: поперше, чи ті українські політичні чинники, що їх маємо на увазі, мають одну спільну мету, подруге, чи за сучасної загальної політичної ситуації до тієї мети можна йти кількома шляхами, чи тільки одним шляхом.
До українських національних політичних чинників і угруповань можна зараховувати тільки ті, які стоять на плятформі державної самостійности і соборности України, тобто визнають за головну й найважливішу мету української політики та всіх змагань українського народу — звільнення України від московсько-большевицького поневолення і відновлення суверенної Української Держави. Це є основна передумова для того, щоб якесь угруповання брати до уваги при політичній консолідації та взагалі, щоб якоюнебудь мірою признавати йому місце серед українських політичних факторів. Більшість українських політичних угруповань на еміграції декляративно стоїть на такій загально-національній політичній плятформі. Інша справа, чи і наскільки поодинокі угруповання своєю практичною політичною працею підтверджують це своє декляративне становище. Але цього питання не будемо розглядати. Треба зважати на кожний такий політичний чинник, який у живій політичній практиці не зійшов на протилежні позиції, а який має надійні елементи, що при включенні їх у широкий уклад політичних сил з правильним політичним шляхом, вони нададуть йому здорового національне творчого змісту. Усім чинникам з такими завдатками треба дати місце і змогу ввійти до консолідаційної конструкції.
Першою і головною передумовою участи в політичній консолідації є те, щоб політичні угруповання керувалися одним основним політичним імперативом змагання за здійснення головної мети: Самостійної Української Держави і з тією метою підпорядкували всі свої вужчі, партійні інтереси.
Друга передумова до повної політичної консолідації — це визнання тільки одного шляху, щоб досягти ту спільну мету. Бо навіть за ідеального дотримання першої передумови консолідація жвавої політичної праці всіх угруповань була б дуже трудна, якщо б у даній політичній ситуації було більше, ніж один шлях, якими можна йти до визволення і державної незалежности. Якщо б, крім однієї можливої самостійницької політики, було місце на другу чи й більше, які б теж мали шанси на успіх, то очевидно, що одні угруповання прямували б однією дорогою, а інші вибирали б інші шляхи, відповідно до своєї загальної політичної орієнтації. Така ситуація створювала б непригожий ґрунт для повної консолідації, якщо розуміти її не тільки як визнавання спільних найвищих вартостей і прямування до однієї мети, але як уніфікацію, уодностайнення практичної політичної діяльности у найважливіших справах так, щоб була одна українська самостійницька політика.
Скільки можливих шляхів стоїть перед політикою народу — це залежить від різних чинників, насамперед від даної загальної ситуації. Це складне питання, що його не можна шабльоново розв’язувати.
Основне правило, випробуване й утверджене історичним досвідом народів, наказує, що навіть тоді, коли перед політикою нації, як цілости, відкривається більше шляхів, вона не повинна розділятися, а в найважливіших справах мусить зберегти свою одностайність.
Але бувають надзвичайні ситуації в житті народів, коли ця засада не може бути збережена і під тиском життєвої конечности змагання народу за підстави власного буття і розвитку йдуть одночасно різними дорогами. Часом буває така ситуація, що у корінних для буття нації питаннях немає абсолютної, безсумнівної певности, що перед цілою нацією стоїть тільки один-однісінький шлях і вихід. У таких моментах діє автоматизм політичної диференціяції. Не завжди доходить до практичного поділу фронтів. Часом цей процес не знаходить практичного вияву і не виходить поза сферу споглядань і настроїв. Але у надзвичайних ситуаціях, коли йдеться про основні, радикальні життєві питання народу, в яких вирішується його доля, а шанси, як і ризико, розходяться по двох або кількох дорогах, — політичний інстинкт народу спрямовує живу національну політику одночасно на різні, часто протилежні шляхи, щоб забезпечитись перед найбільшим ризиком, себто ставленням долі народу на одну карту. Хоча це створює складний і прикрий внутрішній стан та трудну зовнішню ситуацію народу, однак іноді це конечний і врешті-врешт спасенний вияв політичної зрілости нації. Часто навіть у тому немає плянового розподілу роль, а діє своєрідний автоматизм, так що різні політичні сили йдуть різними шляхами, які їм відповідають.
Під час минулої світової війни такий процес розподілу фронтів проявився серед багатьох європейських народів у критичних для них ситуаціях. Спостереження над тими явищами переконують, що в одних випадках це було корисне для тих народів, а в інших — шкідливе. Тяжко устійнити абсолютну засаду в оцінці процесів розщіплення практично-політичного діяння нації на два чи більше шляхів. Загальне правило таке, що ті процеси є неґативні, бо розпорошують сили й енергію нації в той час, коли їх треба якнайбільше зосереджувати. Через такий поділ нація часто програє на всіх ставках, тоді як, зосередивши всю свою потенцію на одному з можливих шляхів, досягла б своєї мети.
Але бувають вийняткові ситуації, в яких політика нації щодо зовнішніх сил та міжнародніх констеляцій і процесів мусить іти одночасно різними, розгалуженими, а часто протилежними шляхами. Коли ситуація вимагає поділу роль і ставлення більше, ніж на одну ставку, тоді наказом часу є не уніфікація політики, а її диференціяція.
Така ситуація буває здебільшого у народів, які борються за свій суверенітет. Часом для скріплення зовнішньо-політичного ефекту дій одного політичного напрямку потрібна наявність і співгра ще й інших напрямків. Буває так, що політична акція по одній лінії дає позитивний ефект якраз в іншому напрямку, що його може використати й обернути на добро цілости тільки інший політичний чинник, який веде відповідну політичну лінію.
У таких історичних моментах, коли у змаганні вирішується доля нації, треба виходити від головного питання, яка є можлива і найдоцільніша актуальна політика та який внутрішньо-політичний уклад найкраще відповідає вимогам моменту. Тому-то політична консолідація не може бути самоціллю, а засобом, політичним інструментом.
Для розвитку й росту сили народу процес консолідації різно-родних політичних елементів сам собою може мати додатні й від’ємні, гальмуючі впливи. Але в таких обставинах, коли йде про оборону самих основ життя і розвитку нації, усі внутрішні політичні процеси мусять бути підпорядковані вимогам і потребам тієї боротьби за існування. Також розвиток і уклад сил народу має бути якраз такий, який найкраще допомагає витривати в ту історичну хвилину. Тож аспект боротьби проти наступу ззовні має в цьому питанні домінантне значення.
Чи перед українською самостійницькою політикою в теперішній ситуації стоїть більше, ніж один відкритий шлях?
Лише один-єдиний! Це шлях безкомпромісової революційної боротьби проти большевицько-московського імперіялізму, на який то шлях стали всі самостійницькі сили України. Що такий шлях є єдиний — найкраще підтверджує той факт, що немає жодної іншої самостійницької визвольної концепції чи акції.
Це стосується не тільки до Краю (Популярне серед членів УВО й ОУН окреслення українських земель, головно західніх, для відрізнення від чужини, де перебував Провід Організації). Годі відділити політичні дії за кордоном від політичної дійсности в Україні. Бо всяка еміграційна політична концепція без підпори і відповідника на рідних землях — це галузка, відірвана від пня. Але й серед чисто еміґраційних політичних угруповань, після повного банкрутства однієї орієнтаційної політики за другою, дозріло переконання, що в теперішньому становищі України єдино можливою і правильною є революційна визвольна концепція безкомпромісової боротьби проти большевизму, яка розраховує на власні сили України та на спільну боротьбу інших народів, що в подібній ситуації борються за своє життя проти того ж самого ворога, і яка стороннім силам і змінним міжнароднім констеляціям надає значення додаткових, або допоміжних чинників.
Тепер жодне політичне угруповання на еміграції не ставить і не реалізує іншої, поважної визвольної концепції. Точніше треба сказати, що тепер більшість еміграційних політичних угруповань не здійснює жодної живої політичної концепції. Властивим змістом їхнього існування є спорадничне реагування на деякі події і здебільшого оперування далеким від дійсности програмістичним і декляративним теоретизуванням. А на полі чинної політики стоїть тільки одна самостійницька революційно-визвольна концепція.
Отже, цілком реально існує друга основна передумова для консолідації українських політичних чинників, також за кордоном. Не лише немає об’єктивних перешкод, а навпаки, сучасне політичне становище, останні перипетії української політичної дії та актуальна політична рація — просто підказуються, як конечність, щоб усі українські політичні чинники й сили одностайно прямували єдиним шляхом до визволення, соборности й державної суверенности України.
Розглядаючи питання консолідації українських політичних сил і дій, треба зважати на наявний стан українського політичного життя та уклад політичних сил у краю і на еміграції. Від цього треба виходити, щоб створити бажану українську політичну дійсність та відповідну формацію цілости українських політичних сил. Позитивні моменти того ж стану треба прийняти як підставу, підвалину наміченого укладу, а неґативи слід переглянути, як ті місця, що їх треба виправити чи перебудувати.
В Україні точиться безупинна- й безоглядна боротьба поміж двома непримиренними світами. Проти московсько-большевицького імперіялізму й тоталітаризму, проти большевицького поневолення, насильства та цілої системи большевицького режиму стоїть одностайний фронт українського революційного самостійницького визвольного руху. В боротьбі проти большевизму стоїть єдина монолітна українська самостійницька сила. В твердих підбольшевицьких умовах немає місця для половинчатих позицій, для слабих, готових на все політичних утворів. Там немає місця на животіння. Безоглядна боротьба або капітуляція. В таких умовах усі політичні групи, які шукають можливости компромісу, себто можливостей існувати й діяти на середньому полі поміж фронтами боротьби, відійшли з поля активних дій у небуття. В Україні залишилась і втрималася одна-єдина визвольна концепція, концепція українського революційного націоналістичного руху, одна політична дія — революційна боротьба, єдина дійова політична сила — революційна ОУН і одна мілітарна сила — революційна УПА.
Визвольно-революційна боротьба ОУН і УПА стала визвольною боротьбою українського народу, в яку включилися всі активні самостійницькі елементи, без уваги на своє партійно-політичне обличчя. Ініціятором, мотором, провідною і головною пробойовою силою в революційних визвольних змаганнях в Україні надалі є революційна ОУН. Таке поширення боротьби, що охоплює всі самостійницькі елементи цілої України, знайшло відповідне політично-структуральне оформлення у створенні загально-національної політичної формації революційно-державного типу.
УПА зродилася з ініціятиви ОУН як загально-національна революційна армія, в якій борються всі, хто хоче боротися за визволення України з-під большевицької Москви та за самостійну соборну Українську Державу. В УПА немає жодного партійного принципу, ні партійної політики. У висліді цілого історичного розвитку визвольних змагань під час останньої війни, зокрема у висліді того факту, що революційна боротьба самостійницьких сил в Україні огорнула ввесь нарід і всі ділянки життя, зформувалася ціла підпільна система самостійного державного життя, яка існує та діє незалежно і проти окупаційної, спершу гітлерівської, а потім большевицької державної системи. Ця формація поєднує в собі елементи державної організації з елементами підпільної системи організування суспільного життя і політичної акції. Як завершення процесу творення українського підпільного державного життя і революційної державної формації створилася Українська Головна Визвольна Рада — революційний, найвищий державний орган України.
В Україні стоять проти однієї дві державні формації. Перша — т. зв. УССР — це експозитура московсько-большевицького імперіялізму та його інструмент для поневолення і визиску України, що тримається лиш з допомогою безоглядного терору. Вона не стоїть на сторожі добра України, не захищає життєвих прав українського народу, а стоїть на послугах чужого московського імперіялістичного центру та большевицької партії. УССР не походить з волі України, навпаки, є протиставленням до неї та політичним утвором для її уярмлення.
Проти цієї чужої, безправної, по насильницьки накиненої формації, т. зв. УССР, стоїть самостійна українська державна формація, що її найвищою владою е УГВР. Як формація революційна, державна, вона веде боротьбу проти большевицької системи, існує і діє в Україні завдяки застосуванню відповідних підпільних метод, проти большевицької навали. Хоч вона повністю не виконує суверенних прав і всіх державних функцій в Україні, хоча досі не усунені з України большевицька система і режим, проте в сучасну пору якраз вона, а не УССР, є втіленням української державности, українським державним утвором, що здійснює волю України, захищає її права та репрезентує її перед чужим світом.
УГВР, як революційний найвищий орган України, хоч і не виконує всіх функцій нормального державного уряду, зате виконує найважливішу і найсуттєвішу ролю найвищого державного органу нації, що стоїть у боротьбі за своє існування, а саме: вона очолює цю боротьбу. Хоча вона не має тих усіх формальних і наявних атрибутів, що їх зовнішньо відзначають державні органи і їхні функції, зате тим більшу вартість і значення має те, що державницька дія УГВР має визнання і послух в українського народу.
Це небувалий вияв найвищого морально-політичного авторитету національно-державного органу, тим більше тому, що він не користується засобами нормальної державної екзекутиви і примусу, а навпаки, є переслідуваний найбезогляднішими методами і засобами тоталітарно-терористичної окупаційної системи. Широкі народні маси ідуть за ним, виконують його доручення і вказівки, не зважаючи на те, що тим наражуються на наижорстокіше переслідування і винищування з боку большевиків, але не відступають від нього навіть в обличчі смерти.
В тих умовах більше, ніж в умовах нормального державного життя, виявляється і постійно засвідчується правда і правність української самостійної державної формації з революційним, найвищим державним органом — УГВР на чолі, її морально-політичний авторитет, позиція і значення. Український нарід не виборами і голосуванням, а своєю жертвенною безнастанною боротьбою ще й ще задокументовує свою незламну волю до самостійного життя і підтверджує той мандат, що його він, як єдиний суверен України, дає Українській Головній Визвольній Раді, яка очолює і репрезентує незалежну українську державність.
В Україні, отже, вже завершився процес політичної консолідації усіх самостійницьких національних елементів на плятформі УГВР. Як ця консолідація оформилась і як вона здійснювалася? Там, у противагу до большевицького режиму та його системи, є тільки один самостійницький табір. Об’єднуючим чинником є спільна визвольна боротьба, в якій беруть безпосередню чи посередню участь, або бодай з нею солідаризуються і співчувають їй усі, що є проти большевизму, а за Самостійну Українську Державу. В УПА борються добровільці-революціонери незалежно від своєї партійної орієнтації. А в УГВР є найчільніші діячі, провідники-активісти з різних політичних середовищ.
Як організована політична сила залишилась на полі боротьби в Україні тільки одна революційна ОУН. Треба ствердити факт, що тепер в Україні немає жодної іншої самостійницької політичної організації чи угруповання, яке проявляло б своє існування помітною політичною діяльністю. Тут не будемо широко аналізувати цього факту, проте зазначимо, що причина є, з одного боку, в дуже тяжких большевицьких умовах, а з другого — в слабостях усіх інших політичних ідей і угруповань. А в висліді — або визнавці інших політичних напрямків не в силі спромогтися на власну політичну акцію в підбольшевицьких умовах, або ідеї та ввесь політичний зміст інших політичних напрямків не може захопити того елементу, який у тих умовах готовий до боротьби.
Зате до визвольної боротьби, що її розпочала й організувала революційна ОУН, приєдналися й активно в неї включилися численні елементи інших політичних напрямків — не як політичні угруповання, а індивідуально, як одиниці, що хочуть боротися за волю України і включаються в існуючі вже, випробувані і загартовані революційні лави. Для всіх тих патріотів-борців вузько-партійні справи стоять на дальшому пляні, а найважливіше — це актуальна боротьба.
Оцінюючи і шануючи таку високопатріотичну поставу самостійників інших партійних напрямків, та щоб улегшити визнавцям інших партійних програм взяти участь у революційній визвольній боротьбі, — ОУН дала почин до створення загально-національної революційної збройної сили — УПА, а згодом, з поширенням революційної боротьби до розмірів усенароднього революційного руху, завдяки поставі УПА дійшло до створення УГВР.
Хоч крім ОУН, в Україні не існує і не веде активної діяльности жодна політична самостійницька організація, проте УГВР у своїй концепції, побудові та своїм особовим складом не є однопартійним органом, а як державна формація і як державний орган, є заснована на принципі понадпартійному. В УГВР репрезентовані різні політичні напрямки, бо там є діячі з різних політичних середовищ.
Ініціатива до того вийшла від УПА. За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті та в Державній формації не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин.
Теперішній стан в Україні, де чужа ворожа сила здушує і паралізує вільний розвиток політичного життя, — анормальний. Боремося за повну політичну свободу у вільній Україні, і в суверенній Українській Державі має бути заґарантована можливість для існування і розвитку політичних угруповань. Процес організування й активізації політичних угруповань не перечив би концепції і державній формації, яку очолює УГВР, а може кожночасно проходити в її рамцях. Якщо б уже тепер в Україні вели або розпочинали свою діяльність й інші політичні організації чи угруповання, які справді стояли б на позиціях визвольної боротьби і державної самостійності України, — то вони вже зараз знайшли б своє місце в рамцях УГВР.
Так ось в Україні, в розпалі та найбільшому напруженні визвольної революційної боротьби довершилися одночасно два дуже важливі історичні процеси: створилася самостійна революційно-підпільна формація України і здійснилася політична консолідація всіх самостійницьких, активних елементів українського народу. Ця консолідація зродилася органічним порядком історичного розвитку. Вона жива і тривала, бо постала в ім’я безсмертної, великої, спільної всім ідеї та реалізувалася на державницькій плятформі — у рамцях державної формації.
Треба собі ясно усвідомити і виразно заявити, що створення підпільної державної формації та діяльність революційного державного уряду в Україні в підбольшевицьких умовах — це таке високе морально-політичне і революційно-організаційне досягнення, якого не знаходимо в історії інших народів у сучасній, такій багатій на події добі. Подібні політичні явища в інших народів, хоч значно слабші і витворені не в таких тяжких обставинах та ще й при зовнішній допомозі, мають у світі визнання і славу найвищих досягнень у боротьбі за самостійність. Нерозуміти і недооцінювати своїх власних здобутків, щоденно скуплюваних такими високими жертвами, — це вияв морального звиродніння і політичного засліплення, недооцінювання вартости і спроможности свого народу. А вже непростимим національним злочином є применшування чи знецінювання того досягнення визвольної боротьби перед чужим світом.
А тепер розглянемо стан на еміграції. Тут українське політичне життя та уклад політичних сил значно інший, ніж на рідних землях. Завдяки свободі тут існують численні політичні угруповання й організації. Немає тут безпосередньої боротьби з ворогом, а політичне життя значною мірою виповняється яловою партійщиною, дрібними міжпартійними розграми і спорами та відірваним від життя й актуальної дійсности програмістичним теоретизуванням.
В інших умовах за іншого стану, ніж у краю, і процес політичної консолідації на еміграції мусить проходити інакше та знайти відповідні форми. Розглядаючи питання, котра з консолідаційних концепцій на еміграції найправильніша, треба найперше устійнити, якому моментові надаємо в цій справі вирішального значення.
Наша позиція така, що в сучасному становищі України в усіх питаннях української політики, в цілому й в поодиноких частинах, найважливішим є аспект самої визвольної боротьби, а вирішальним критерієм є її вимоги і потреби. Усе, що цій боротьбі допомагає, сприяє і зміцнює її, усе, що підносить її успішність та ефект лінією визволення — все те добре, позитивне.
Так і консолідаційний процес українських політичних сил та акції на еміґрації мусять бути підпорядковані тому загальному правилові. Консолідація має завдання сприяти тому, щоб у визвольну дію включити, якщо можливо, всі політичні сили, щоб скоординувати їхні дії та піднести її позитивний для справи визволення ефект, щоб створити таку внутрішньо-українську політичну констеляцію і таку структуру, яка запевнить максимальне зосередження українських сил у безпосередній боротьбі, себто, у зв’язаній з тією боротьбою дії, створить одностайну внутрішньо згуртовану формацію усіх самостійницьких сил, що монолітно і скоординовано протиставлятиметься ворогові та завжди одностайно й однозгідно виступатиме перед цілим зовнішнім світом. Ці всі головні цілі консолідації є активні й на еміґрації. Хоч тут немає безпосередньої боротьби з ворогом, як на рідних землях, проте вся політична робота мусить бути спрямована як допоміжна дія для крайової боротьби. Політичні сили еміґрації мусять скоординовано вести таку зовнішньо-політичну діяльність, щоб якнайбільше помагати і підтримувати визвольну боротьбу в Україні, добитися якнайкращого зовнішньо-політичного ефекту крайової боротьби та заманіфестувати й утвердити перед цілим світом факт, що всі національні самостійницькі сили України, як у краю, так і на еміґрації, становлять одноцілий фронт та одноцілу політичну формацію в боротьбі проти московського большевизму за державну самостійність України.
Коротко: консолідація мусить принести внутрішнє скріплення українського визвольного фронту, зміцнення його зовнішніх позицій і збільшення зовнішньо-політичного успіху революційної визвольної боротьби. Обидва ці моменти, внутрішній і зовнішній, вміщують у собі всі найважливіші цілі консолідаційних плянів.
З такого визначення цілей уже виразно видно, яка концепція та яка постава консолідації дасть найкращий ефект.
Перша і найважливіша справа — це координація політичного життя і дій еміграції з визвольною боротьбою в краю. Уніфікувати цілість української самостійницької політики так, щоб була тільки одна її лінія, і щоб уся політична акція на еміграції усіх її чинників була пов’язана з визвольною боротьбою в Україні. Об’єднання цілої еміграції, усіх політичних чинників та пов’язання її з визвольним рухом на рідних землях в одноцілій національній державній формації, в якій знайдуть своє місце всі самостійницькі елементи — політичні угруповання, організації та інші чинники, щоб увесь український самостійницький світ творив одностайну цілість державного типу.
Таку розв’язку дає концепція консолідації на державницькій плятформі, в рамцях самостійної, діючої державної формації, з принципом політичного примату визвольної боротьби в Україні — консолідації на плятформі і в рамцях УГВР.
Українська самостійна державна формація, очолювана УГВ-Радою, що охоплює й об’єднує всі самостійницькі елементи в краю, дає найкращу плятформу й організаційні форми для такого самого об’єднання та охоплення цілої еміграції, усіх її самостійницьких елементів. Завдяки тому, що вона не є партійним чи міжпартійним органом, а формацією державною, в ній можуть знайти своє належне місце всі елементи і чинники, які становлять цілість української національної еміграції. Отже, політичні організації й угруповання, різні політичні чинники, які репрезентують українську державну традицію, які свого часу одержали були від народу мандат як голови і члени урядів Української Держави, або як парляментарні представники українського народу чи його частин; репрезентації центральних загально-громадських установ, станових (професійних) організацій, Українських Церков, наукового світу, загалом — цілої національної еміграції.
Усі ці чинники, увійшовши в одну загальну державну формацію УГВР, в її закордонній частині, братимуть активну співучасть у державницьких змаганнях, що базуються головно на крайовій визвольній боротьбі. Вони будуть пов’язані з нею політично та будуть сприяти посилюванню і закріплюванню її зовнішньо-політичних успіхів і таким чином вноситимуть свій позитивний вклад у визвольну справу. Через те вони здобувають і закріплюють (тепер і на майбутнє) собі місце в укладі українських державно-творчих елементів. При тому всі ці чинники, координуючи свою діяльність в одностайній лінії державницької визвольної політики, зберігають свою окремішність та реалізують свої питоменні вужчі цілі.
Як здійсниться ця концепція консолідації, то у висліді ціле життя української еміграції матиме таку внутрішню структуру, яку мають звичайно народи, що живуть державним життям. Відповідні закордонні органи УГВР виконуватимуть функції найвищого, керівного державного чинника, хоч без усіх засобів нормальної державної екзекутиви і таких санкцій, а користуючись засобами політично-моральних категорій, як авторитет загально визнаного державного чинника, внутрішньою солідарністю і самодисципліною.
Теперішня постава деяких чинників на еміграції, які неґативно чи індиферентно ставляться до визвольної боротьби в Україні, зокрема до УГВР, з вузько партійних мотивів — не може мати суттєвого вирішального значення, ані на стан і розгортання подій на рідних землях, ані на зовнішньо-політичну позицію нашої справи, що її репрезентує УГВР. Але все таки не може бути без значення факт, чи ті чинники засвідчують свою солідарність і тим сприяють успіхові справи, чи ведуть неприхильну і шкідливу акцію, бодай тільки інформативну. Хоч би їхня неприхильна до УГВР акція не мала ніяких безпосередніх наслідків, то вже сам факт того, що вона є, українська, підриває моральні позиції, а це кидає тінь на цілість. Зате одностайна постава у принципових справах українського визволення, засвідчувана перед цілим народом і перед чужим світом, і то при збереженні здорової внутрішньо-політичної диференціяції, напевно і значною мірою приведе до внутрішнього скріплення визвольного фронту та до зміцнення зовнішньо-політичних позицій української справи.
Питання, чому саме така консолідація на державницькій плятформі, а не на базі тільки міжпартійного порозуміння, великою мірою висвітлене попередніми міркуваннями. Вирішальне значення мають передусім вимоги визвольної політики і боротьби.
Державна формація УГВР дає найкращу плятформу та організаційні рамки для об’єднання всіх самостійницьких політичних чинників на еміграції. Вона ставить передусім важливі, понадпартійні державницькі політичні завдання, навколо яких у спільній політичній акції об’єднаються всі сили української еміграції, в тому числі й усі політичні угруповання. Державницька плятформа й такі організаційні рамці найкраще допоможуть розв’язати всі міжпартійні проблеми, а спільна жвава акція найкраще згуртує всі позитивні сили.
Якщо ж консолідація на державній базі, то чому саме на плятформі УГВР, а не, напр., на плятформі УНР? Такі будуть, між ін., голоси опозиції проти цього пляну.
На це відразу відповідаємо. При чому не намагаємося дати вичерпної відповіді, зокрема не потрібно тут вдаватися до аналізи державно-правних позицій чинників з табору УНР. Бо ціль усіх цих міркувань — висунути такі позитивні моменти, які доводять до політичного замирення і поєднання, а не загострювати спірні й роз’єднуючі питання. Отже, будемо оперувати реальними політичними фактами та заторкнемо тільки те, що є конечним для висвітлення поставленого питання, що його не можна тут оминути.
Передусім УНР як політичний чинник, може виступати тільки в ролі фактора еміґраційного. Історія його діяльности, зокрема з останніх двох десятиліть, так наочно ствердила й задокументувала цей політичний факт як для українського, так і для чужого політичного світу, що нема потреби його доводити, як і неможливо його серйозно заперечувати. Висуваючи тезу про теперішній т. зв. уряд УНР, як носія і репрезентанта Української Держави, то, промовчуючи державно-правну сторінку цього питання, можна б тільки апелювати до минулого, до історії Української Державности з 1918-20 років та підтримувати думку, що він на еміграції зберіг мандат і компетенції правосильного уряду України.
Якби в нашій визвольній боротьбі і в цілому політичному розвитку в Україні, від початку минулої світової війни, не було того революційного державного життя і того процесу зростання з живої дійсности революційної державної формації, процесу, завершеного створенням УГВР, тоді нашій самостійницькій політиці довелось би тепер, мабуть, покликатися на минуле і в противагу до московсько-большевицького ставлення, т. зв. уряду УССР, висувати як репрезентанта української державности традиційний, еміграційний уряд. Інша справа, чи тоді цю ролю мав би виконувати уряд УНР, чи напр., УДП з 1941 року. Але цього питання тут не будемо розглядати, бо така потреба не актуальна.
Але підпільна державна формація та революційний найвищий державний орган України — УГВР, що існує і діє в Україні як політичний факт і фактор, має величезну перевагу над еміграційними чи традиційними урядами, як для самої революційної боротьби, так і для міжнароднього становища української справи. Було б зайвим це тут ширше доводити.
У кого мало важить і кого мало переконує значення і потреба розвивати визвольну політику і революційну боротьбу в самій Україні, той хай погляне, яку вагу і яке значення в сучасній світовій політиці мають аналогічні фактори інших народів, яку оцінку знаходять ті чинники у політиці чужих держав. Це ж на наших очах під кінець війни і після її закінчення різні еміґраційні уряди, які віддали своїм союзникам під час війни значні прислуги і здобули собі значні позиції, — зустріли з боку тих же союзників численні акти, якими підривається або ліквідується їхнє значення і роля. А натомість політика їхніх союзників-великодержав старається ціною їхнього падіння (чи підупадання) здобути собі впливи і позиції щодо тих політичних процесів і сил, які існують і діють у батьківщині тих еміграційних урядів. Підставою такого ставлення західніх великодержав до еміґраційних і крайових факторів поневолених народів є, крім мотивів політичної тактики супроти СССР, консеквентний і холодний реалізм їхньої політики щодо тих народів. Розраховуючи на те, що дотичні поневолені народи мають відіграти у міжнародніх подіях реальну ролю як силові, а не тільки пропаґандивні фактори, — політика великодержав оглядається передусім на те, що діється в тих країнах, на той розвиток подій, які там відбуваються, і на ті сили та чинники, які формують крайову дійсність. Сьогодні для них мають більше значення навіть слабі, проблематичні взаємини з дотичними крайовими чинниками, ніж підтримка відданих їм союзників — еміґраційних урядів. З політичного погляду це не є ані невірність союзникам, ані невдячність, а просто-напросто тверезий політичний реалізм, який вважає за підметний політичний чинник саме нарід як цілість, себто його головну, діючу на свойому терені частину, а не еміграційний відламок.
Такі „міжнародньо-політичні показові лекції” мусять вивчати ті українські еміґраційні політичні чинники, зокрема ті, які задалеко відійшли від ґрунту політичної істини (тобто істини, що нарід у визвольній боротьбі мусить керуватися насамперед раціями і потребами цієї боротьби) і занадто покладаються на порятунок від зовнішнього світу, а, вдивляючись у чужі політичні обрії, беруть для оцінки нашої політичної проблематики чужі критерії та міри, вироблені для інших, відмінних політичних ситуацій. На тих прикладах, що їх так багато дають теперішні світові події, можна легко переконатися, що і в чужій тверезій політиці “високої кляси” така політична проблематика, як у нас, розцінюється тими самими критеріями і мірами, якими послуговується і наш “доморослий” революційний рух. Може, через те й легше буде знайти спільну політичну мову.
Спостерігаючи позиції (з одного боку крайових, а з другого, еміґраційних політичних чинників інших народів, ставлення їх до одних і других західніх великодержав) та цілу еволюцію тих відносин за останні роки, тим легше стає зрозумілим, яке велике політичне значення має існування і діяння в Україні підпільного державної формації і такого ж революційного уряду. Протиставлення його больщевицькій експозитурі має на міжнародній арені значно сильніші атути і переконливішу силу, ніж виставлення еміграційного уряду. Бож сам факт його існування і діяння на українській території і те, що большевики не можуть його знищити, хоч докладають всіх зусиль тоталітарно-енкаведівської державної машини, — це таке сильне і наочне свідоцтво про його вкорінення у народі і його силу, що жодна ворожа пропаганда не може нічого вдіяти проти цього свідоцтва.
Зате кожний еміграційний уряд, навіть такий - що має одночасно всі атути своєї леґітимности і мілітарну силу, але разом і те, що він є еміграційний, що його осідок є на чужині, а не в рідному краї, не може мати такого значення. Коли ж говорити про “уряд УНР”, то хіба ніхто не міг би твердити, що його найслабшим місцем є те, що він перебуває на еміграції.
Коли ж політичне середовище УНР хоче обстоювати тезу про уряд УНР, як уряд України, тоді треба ствердити, що в такій ролі він цілком не проявився в останні роки, такі важливі і такі багаті на далекосяжні події в історії визвольної боротьби. Важко зрозуміти, як можна висувати такі претенсії, знаючи, що претендент на позицію уряду України не то що не керував визвольною боротьбою останнього періоду, але навіть не реаґував на події в Україні в тому сенсі, як цього треба б було вимагати від носія і репрезентанта державної незалежности України. В такій ролі властивим змістом “діяння” того “уряду” була б хіба неактивність.
Тут треба ще раз підкреслити, що на цьому місці не хочемо ні полемізувати, ні аналізувати чи висвітлювати позиції і ролю УНР. Якщо б це було потрібне, тоді довелося б піддати критичній аналізі насамперед державноправний бік, як теж цілу політичну діяльність чинників УНР від початку їхньої еміграційної історії. Тепер цього не робимо, бо прагнемо до такої політичної консолідації, в якій усі причетні політичні чинники стають на правильно політичну плятформу, входять у непохитну самостійницьку і соборницьку державну конструкцію та в ній вестимуть устійнену і випробувану правильну працю. Маємо на думці теперішню визвольну політику і перспективи майбутнього, тож при тому було б зайвим порушувати негативні моменти, якщо будуть гарантії, що вони належать тільки до минулого, а даний політичний табір стає на правильні позиції. Хіба, що було б інакше. Тоді треба б не допустити до того, щоб неґативи з минулого утруднювали чи обтяжували змагання за майбутнє. Тоді була б потреба розправлятися з тими неґативами.
Коли ж довелося заторкнути концепцію про уряд УНР, то ніяк не можна обійти факту, що той політичний чинник в останні роки так наочно виявив перед цілим українським народом і перед чужим світом свою неспроможність до власної державницько-визвольної політичної дії, що висування його на чоло українських державницьких змагань принесло б, уже з тієї одної причини, завелику шкоду для визвольної справи.
Чи ж можливим є серйозно ставити перед українським народом верхівку УНР, як той найвищий чинник, який очолює визвольну революційну боротьбу, який репрезентує українську державність революційну, який дає найвище державне завершення непримиренному динамізмові й активності сучасної української революції? Чи ті два елементи: найвищий революційний активізм і крайню неактивність та опортунізм УНР, і то в найгарячіші моменти, можна сполучити в таку політичну цілість, щоб саме цей останній був керівним і прапорним? Чи, може, українська визвольна політика мала б виглядати так, що визвольна революція — це одна справа, а “уряд” — друга? Чи за такого укладу можна в одноцілих визвольних змаганнях зосередити всю політичну енерґію, змобілізувати до боротьби всі сили народу? Чи можна таким способом створити відповідно сильний фронт самостійницької політики проти большевицького тоталітарного імперіялізму? Чи на думку еміграційного УНР-івського табору, українська справа виступила б тоді в своїй найсильнішій формі на міжнародньому форумі і здобула б можливо найкращі позиції?
Сьогодні Україна в міжнародньому укладі сил — це немов вулкан визвольної революції, якого не можна ні згасити, ані здушити. Це джерело безнастанних потрясень у протиприродній політичній структурі на Сході Европи. Україна — це та непримиренна сила, яка бореться проти всякого наїзника, проти всякого поневолення. Вона діє виключно за своїм власним законом, має своє невідхильне прямування до соборної суверенної Української Держави. Серед найтяжчих умов Україна не тільки продовжує боротьбу, а й живе власним, оформленим у підпільно-державному творі, життям. Український нарід веде не тільки власні змагання, він нині стає осередком, організатором і передовою силою спільного визвольного протибольшевицького фронту всіх поневолених цим большевизмом народів. Україна — це історичний гробокопатель московсько-большевицького імперіялізму, гніту й насильства, а водночас — пробойовик і кристалізаційний осередок нового ладу на руїнах СССР, ладу свободи і справедливости у взаєминах між вільними народами і людьми. Така історична місія України, така її фактична сьогодні роля, і відповідно до цього вона здобуває собі світову позицію.
Але для найсильнішого зосередження і напруження власної потенції, для найвищої боєздатности і досягнення найбільших зовнішньо-політичних успіхів — ціла самостійницька Україна, всі її сили мусять становити не тільки одну цілість взагалі. Ця цілість мусить мати ще й відповідну внутрішню структуру та відповідне прапорне завершення і зовнішню форму; щоб усі елементи тієї цілости стояли кожний на свойому відповідному місці, щоб найвизначніші очолювали, надавали напрям і вираз цілости.
Цим вимогам найкраще відповідає революційно-державна формація, очолювана УГВР. Бо вона, виростаючи в Україні органічно з живої дійсности, під час боротьби, формувалася для потреб цієї боротьби і під безпосереднім впливом усіх тих сил і натисків, серед яких вона мусить існувати, діяти і зростати. Тож у цій формації всі складники є на свойому природному місці, відповідно до свого питомого тягару і власного потенціялу та функції в цілості. Також зовнішні форми, як у всіх органічних творів, достосовані там до живої дії, у власному середовищі. У такій самій формі мусить виступати українська самостійницька державна формація перед зовнішнім світом. Бо та форма найкраще підкреслює усі попередньо наведені її риси і питоменності, а в тому наша головна сила, наші найважливіші козирі.
Революційно-державна формація, зроджена на рідних землях, має бути осередком, головним зрубом і головним пнем, вона має дати державно-організаційні рамці для включення в одну цілість теж усіх еміграційних самостійницьких сил і чинників. Усі вони можуть знайти в ній своє місце, включившись у відповідно розбудовану закордонну частину однієї цілости.
Щодо державної традиції, на яку завжди покликаються кола УНР, визнаємо, що з цього погляду вони мають свої історичні позиції. Але не погоджуємося з тим поглядом, що продовжування державницьких традицій неподільно зв’язане з особами або з політичною групою. Уважаємо, що воно більше в’яжеться з жвавою політичною акцією і визвольною боротьбою, яка далі реалізує ті традиції та змагається за їхнє втілення у живій політичній дійсності.
Збереження державницьких традицій не полягає на тому, щоб твердо триматися самої формальної, а ще більше персональної “традиції”, тобто з колишньої ролі і постів окремих осіб чи груп виводити їхнє незастаріле, виключне право не тільки репрезентувати минуле, а й у теперішній українській політичній дійсності посідати такі пости і персональні позиції, до яких уже не дає підстав сучасна їхня діяльність. Визнавці такого розуміння державних традицій часто ставлять, як найвищий і вирішний критерій, питання — чи поодинокі явища і цілий розвиток живої політичної дійсности і визвольної боротьби вкладаються у ці зовнішні, формальні рамці, а ще більше, чи респектують вони їхні “традиційні” персональні “управнення”. Якщо так, — тоді це, на їхню думку, державницькі, погоджені з традицією факти. Якщо ж ні, — то вони їх не визнають, ганьблять, як явища звернені проти державницьких традицій, хоча б їхнім виключним змістом було якраз змагання за те, щоб сама суть тієї ж державности була не тільки традицією, а й справжньою дійсністю (розвитком справжньої політичної дійсности і визвольної боротьби).
Але державних традицій не можна трактувати по-музейницьки. Кожний, хто хоче стояти на сторожі їхнього збереження, має не так права, як обов’язок передусім докласти всіх можливих старань, щоб найістотніший зміст державности не зійшов до ролі тільки історичного порядку, щоб він не належав до минулого, а щоб до нього належала сучасність і майбутність, щоб він був живою реальністю. Мова йде про самий зміст, а не про персонал, чи про менш важливі справи формального порядку. Зберігати державницьку традицію — це значить не зводити її поза справжнє життя до музеїв, а пов’язувати її з актуальними державницькими змаганнями, сприяти тому, щоб була дотримана історична перманентність поміж теперішніми державницькими змаганнями і традицією з минулого і то головно щодо позитивного змісту. В усьому найважливішим є самий зміст, суть, а не справи формального порядку, як назви і т. ін., або питання персональні чи групові.
Доцінюючи значення традиції у державницьких змаганнях, ми є за здійснення і продовжування усього найціннішого, найпозитивнішого щодо змісту в традиції нашої державности, але ми є проти присвоювання “монополю чи традиції”, проти формалізму та проти самого збереження традицій державности як музейних вартостей.
Повертаючись до УНР, вважаємо, що цей політичний чинник на самому початку мав зі свого минулого чи не найбільше можливостей, а тим самим і зобов’язань продовжувати державницькі традиції у дальших визвольних змаганнях та в послідовній самостійницькій політиці. Але розвиток визвольних змагань в останні два десятиліття, зокрема від початку другої світової війни, тих змагань, які саме є найістотнішим продовжуванням українських державницьких традицій, не дає чинникам УНР такого політичного свідоцтва, яке виправдало б їхні претенсії до виключно найвищого становища в українському політичному житті.
Українські державницькі змагання продовжуються безперервно, вони мали і мають свої героїчні подвиги та великі політичні досягнення, вони ж найвиразніше продовжують українські державні традиції. А тим часом політичний табір УНР не лише не відіграє у них такої ролі, до якої заявляє претензії, а взагалі він або не проявляє себе в найважливіші моменти визвольних змагань останніх років, або стає по тому боці, звідки йде не поміч, а утруднення для визвольної боротьби. Зійшовши з позицій провідного чинника у боротьбі за державність, чинники УНР тим самим ‘зійшли з першої позиції у продовжуванні державної традиції. На сторожі цих традицій, на сторожі української державности стали нові, революційні сили України, які взяли на себе найбільшу частину теперішньої боротьби за державність.
Накреслюючи нашу концепцію консолідації всіх самостійницьких елементів на еміграції та концепцію уніфікації української самостійницької політики, слід з’ясувати нашу поставу до тих тенденцій, що їх висуває група УНР, тобто, щоб політичні угруповання консолідувалися навколо політичного осередку УНР, який мав би бути визнаний тими ж угрупованнями за український еміграційний уряд.
Концепція УНР не має ооґрунтовання в позиціях та ролі тієї групи в сучасній українській політичній дійсності, зокрема в сучасних визвольних змаганнях, бо ця концепція не відповідає станові і потребам теперішньої визвольної боротьби в Україні та цілої визвольної політики. Також відклик кіл УНР до своїх управнень в ім’я державницьких традицій не є виправданий.
Одначе, як ми вже зазначили, не хочемо тут заторкувати історичної ролі УНР, ані заперечувати того, що позитивні елементи в тому таборі могли б тепер і в майбутньому внести свій позитивний вклад у дальше продовжування змагань за державну незалежність України.
Від кіл УНР ідуть намагання протиставити революційній державній формації, що її очолює УГВР, — “уряд УНР”. Як бачимо, з одного боку — непричетність чинників УНР у визвольній боротьбі України та в усіх державницьких актах і діях в Україні в останні роки, а з другого боку — намагання протиставити себе з еміграції тим фактам і чинникам, які творять і формують державницькі змагання і самостійне державницьке життя України в останні роки й тепер. Така постава чинників УНР унеможливлює їм знайти для себе місце в укладі активних самостійницьких сил України та включитися у сучасні державницькі змагання і дії, якщо УНР і далі хоче простиставити себе революційній державній формації України, яка виросла з самої боротьби. В такому разі група УНР ставить себе поза рамці сучасних визвольних змагань і стає в таку позицію, що активна визвольна політика мусить її поминути, тобто виелімінувати.
І якраз ця політична група УНР доводить до альтернативного протиставлення: “або — або”. Ця альтернатива є помилкова і шкідлива для цілої визвольної справи, а ще більше для самої згаданої групи. В українському внутрішньо-політичному житті багато зайвих конфліктів і контроверсій походить з того, що політичні чинники у своїх взаємовідносинах дуже часто ставлять справи так, що виходить просто протиставлення поміж ними там, де його властиво немає. Причина в тому, що існує у нас, зокрема на еміграції, багато політичних угруповань, але процес політичної диференціяції і кристалізації окремих політичних напрямків — незрілий. Окремі політичні табори не мають достатньо розвиненого й оформленого свого власного, їм притаманного, політичного змісту, світогляду, програми, тактики чи устійненого напрямку політичної праці. Через те вони не мають власної політичної лінії, а для того, щоб утримати свою партійно-організаційну окремішність, вони за зміст свого групового існування беруть або опозиційне, або сповидно конкуренційне становище супроти активних сил в українській політиці. Найгірше лихо внутрішньо-українського політичного життя криється саме в тому, що окремі політичні угруповання, які вже з уваги на свій склад повинні мати власне політичне обличчя, силкуються зайняти позиції іншого політичного чинника. Коли не до того з їхнього боку немає і відповідної серйозної дії, що її треба вести на тих позиціях, до яких вони заявляють свої претенсії, а є тільки уявні, дрібні, пропаґандивні маневри — тоді з цього виходить не творча боротьба і співзмагання, а хаотизація політичного життя і підривання, зменшування успішности позитивної праці активних політичних сил.
Якщо кожний український політичний фактор матиме розвинений, скристалізований і оформлений власний політичний зміст та обличчя, засяг, напрям і характер власної політичної праці, тоді матиме й означене власне місце в українському політичному житті, виконуватиме власну, означену функцію в цілості. Взаємовідносини поміж ними також будуть тоді природні й речеві, а цілий уклад політичних сил буде виразний і оформлений. В ньому буде місце, з одного боку, на здорову творчу ривалізацію, на постійне співзмагання поміж різними політичними напрямками і силами. А це буде чинником поступу й активізації, бо тоді відбуватиметься процес взаємного відшліфовування, доповнювання і вирівнювання додатніх елементів та одночасно невтралізування від’ємних елементів, відбуватиметься політична синтеза різних сил і дій — чи-то організовано, чи природним порядком, у самих наслідках діяльности всіх складників. Тоді замість такого стану, що одні ведуть боротьбу й позитивну політичну працю, а другі говорять, що роблять те саме та ще й краще, а насправді лише утруднюють роботу першим, — прийде зміна в тому напрямі, що, крім ривалізації, кожний чинник вестиме свою власну працю і виконуватиме таку функцію, якої не робить і не виконує інший.
В сучасній українській політичній дійсності, за теперішнього нашого стану, таки справді не може бути забагато сил, забагато виконаної праці: одного й другого ще треба й треба. Є місце й праця для всіх сил, різні завдання в різних напрямках так, що всі чинники напевно зможуть внести свої позитивні вартості й вклад. Треба тільки одного: щоб усі дбали насамперед про добро України, української справи, а потім про своє партійне добро; щоб усі хотіли справді боротися чи позитивно працювати для спільної справи та щоб усі шукали свого власного місця праці, відповідно до своїх спроможностей, а не намагалися підшиватися під інших та користуватися здобутками інших.
В українському житті тепер немає багато чого ділити для використовування і зужитковування. Зате можна багато зробити і здобути жертвою боротьбою та працею. Так тісно, що не можна протовпитися, може бути тільки при політичному чи суспільно-громадському “жолобі”. Натомість у боротьбі і при праці е дуже багато місця для всіх, більше, ніж охочих і доброї волі.
Наша концепція консолідації — це концепція згуртовання і з’єднання всіх національних сил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій плятформі і в найширших державних рамцях. Це не консолідація для розподілу впливів і позицій між договірними політичними угрупованнями. Перша й основна передумова до повної внутрішньо-української консолідації є те, щоб у цілому українському житті, як у цілому, так і в усіх його складових елементах, на першому місці стояв принцип визвольної боротьби і творчої праці для справи визволення та державної самостійности; щоб за цим критерієм оцінювати всі елементи і всі проблеми внутрішнього українського життя. Тоді в ім’я спільної ідеї та великої національної потреби в оцінці всіх явищ і всіх чинників переважатимуть з’єднуючі, спільні моменти, які стоятимуть перед тим, що спірне і роз’єднююче, перше значення матиме питання, який позитивний вклад вносить кожний елемент у цілість. У консолідації, замість групової ексклюзивности і вузько-партійного “або-або” супроти інших політичних чинників, до голосу має прийти взаємна толерантність і синтезуючий принцип: “і — і”. Не відкидати жодного чинника, який може і хоче внести у спільну цілість свій позитивний вклад, а елімінувати тільки шкідливі елементи.
Коли ж говорити про те, яке місце в цілому укладі має зайняти кожний чинник, то в цьому повинні вирішувати дві речі: поперше, головний напрям, зміст і характер діяння цілого укладу політичних сил і питання, яка політична формація найкраще відповідає тим актуальним потребам; подруге — те, яку ролю в цьому справді виконує кожний чинник зокрема. Потрібний є не тільки механічний конґльомерат різних політичних сил і чинників, які, крім своїх особливих завдань і окремих цілей, мають діяти в одному напрямі, за одною генеральною лінією самостійницької політики. Наша консолідаційна концепція прагне до того, щоб політичні угруповання й інші політичні чинники, зберігаючи своє власне існування і діяльність, увійшли в одну цілість вищого порядку, яка в боротьбі, а також і щодо зовнішнього світу, як і в урегулюванні основних внутрішньо-українських справ, буде виступати і діяти як органічна цілість. Така організована цілість українських політичних сил має не тільки існувати; вона мусить виконувати означені завдання, має провадити визвольну боротьбу і самостійницьку українську політику, її внутрішній уклад і зовнішнє оформлення мусять бути достосовані до даного загального стану, становища і потреб цілої визвольної справи, зокрема до ситуації і визвольної боротьби в Україні. Цілком відмінну, іншу лінію визвольної політики, інший політичний характер й обличчя мала б цілість сконсолідованих політичних сил на еміграції, залежно від того, чи це була б консолідація на плятформі і в рамцях державної формації УГВР, чи під виглядом еміграційного уряду УНР, чи механічного, безликого і безконцепційного міжпартійного зговорення. В тому немає неясности, ані сумнівів. Мова йде про нашу визвольну концепцію, про напрям і зміст самостійницької політики. І це має бути вирішене. Це повністю довершилося на рідних землях, і ступневе довершується вже на еміграції.
Якщо б розвиток політичного життя на еміґрації пішов далі так, що в той час, коли у державній формації УГВР об’єднуються всі активні, самостійницькі сили й елементи, навколо УНР згуртувався б протиставний опортуністичний табір, тоді дійшло б до ексклюзивного протиставлення “або — або”. У висліді від цілої активної самостійницької політики, яка базується на крайовій боротьбі, відпадали б гуртом і всі ті елементи та вартості, що опинилися в опортуністичному таборі, як і ті, що могли б у самостійницькій політиці виконувати позитивну ролю, якщо б не протиставляли себе укладові активних сил, а включились у нього, поєднались з відповідними його елементами. При протиставленні “або — або” відповідає і пропадає для актуальної позитивної праці все, що включилось у негативний чи меншевартісний уклад, хоч би навіть воно було поважною, позитивною величиною. Зате ж при включенні до надрядного вищого укладу всіх національних сил, поряд з дальшою внутрішньою ривалізацією, але без крайньо ексклюзивного протиставлення, навіть малі позитивні вартості й елементи не йдуть на марно, а разом з іншими вартостями тієї категорії скріплюють відповідні позиції цілости. Оце й був би головний ефект у розумінні економії політичної енергії з консолідації різнородних і відмінних політичних елементів.
Подані в цій статті міркування підходять до таких висновків.
В українській політичній проблематиці на першому місці стоїть питання визволення, визвольної боротьби, основ і головного напрямку визвольної політики. Альтернатива така: визвольна, революційна боротьба і ґрунтовна активна визвольна політика, головним осередком і базою якої є ця боротьба, — чи пасивний опортунізм, орієнтація і вичікування на т. зв. коньюнктуру, на визволення зовнішніми чинниками. Це означає: чи треба вести визвольну боротьбу і чи треба вести самостійну, ґрунтовну й активну визвольну політику, чи ні. Але тут немає компромісу, ані викруту, і може бути тільки одно вирішення. Українська самостійницька політика може піти тільки одним шляхом, на який її спрямував і попровадив самостійницький революційний рух, і в одній революційно-державній формації України, що її очолює УГВР. Це є перша головна засада нашої визвольної політики.
Друга важлива проблема на еміґрації — це питання політичної консолідації. Це, перш за все, — питання економії політичної енерґії, вимога зібрати всі сили в одній понадпартійній державній формації, для спільної, скоординованої політичної акції і визвольної дії, а не задля самої консолідації.
Як боротьба і політична акція є шляхом і засобом до державного визволення, так і консолідація має бути засобом до збільшення сил і зміцнення позицій у визвольній боротьбі та в самостійницькій політиці. Такий її сенс. Консолідація мусить бути підпорядкована першому постулятові, з ним пов’язана і так до нього достосована, щоб зміцнювати, доповнювати і прискорювати його реалізацію. Відірвана від тієї цілі, що їй має служити, вона утратила б свій основний сенс, а спрямовара проти тієї мети — була б шкідливим і неґативним явищем.
Перший постулят напевно буде зреалізований і на еміґрації. Запоруку цьому дає сила і наснага революційного визвольного руху, а також ідейно-політична постава здорової частини української еміґрації, яка прагне внести свій позитивний вклад у справу визволення.
Щождо консолідації еміграційних політичних угруповань і чинників, то це великою мірою залежатиме від них самих. За їхню участь промовляє як добро цілої визвольної справи, так і чисто партійна рація і користь самих угруповань.
Для цілости визвольної політики буде безперечна користь з того, якщо в консолідаційному процесі на плятформі і в рамцях УГВР візьмуть участь ті політичні чинники, які досі не йдуть тим єдиноправильним шляхом визвольної політики, а які можуть внести свої позитивні вартості. Але ще більше значення має ця справа для самих політичних чинників і угруповань, бо для них цим вирішується питання підстав і перспектив дальшого існування. Не одна політична група, яка розминулася з активною, справді визвольною політикою і через те втратила рацію існування, дістає незвичайну нагоду виправити свої прогріхи, включитися в єдиний визвольний фронт, зайняти місце в тій державній формації, до якої належить майбутнє, хоч для того, щоб її створити, вона нічого не зробила. Ця нагода стати відтепер на правильні позиції, взяти позитивну участь у розгортанні визвольних змагань, а через те здобути і для себе місце у державному будівництві України.
Одначе, було б помилкою приписувати завелике значення поставі окремих угруповань. Більшість з них є слабосильні і не мають впливу на розвиток подій. Самі народні маси, пройняті політичним активізмом, з високим політичним виробленням і здоровим інстинктом, активно включаються в політичне життя та проходять попри ті угруповання, які не йдуть нога в ногу з цілим розвитком визвольної справи. Ті ж маси стають тепер уже й на еміґрації основним політичним чинником. У процесі консолідації політична конечність та достосована до неї доцільна лінія активних політичних сил, спільно зі співдіючими масами, переважать евентуальне гальмуюче діяння різних угруповань. А постава тих угруповань вирішуватиме не так питання, чи довершиться процес консолідації, як радше те, чи вони самі знайдуть, і яке місце, в українській внутрішньо-політичній дійсності.
Визвольна боротьба і її самостійницька політика підуть своїм твердим і нестримним походом до перемоги. Вестимуть їх усі активні, самостійницькі сили, згуртовані в одній самостійній, революційній державній формації, що її очолює УГВР. Усі політичні елементи мусять зайняти своє становище. Хто піде в поході — піде до перемоги. Хто протиставиться чи вагається, той сам стає в таку позицію, що всі здобутки визвольної справи будуть його невдачами, її тріюмфи — його поразками, її перемоги — його падінням, а її слава — його неславою. Це були б позиції дуже збли



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх