,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українські військові формування
  • 13 июля 2009 |
  • 21:07 |
  • bayard |
  • Просмотров: 56900
  • |
  • Комментарии: 17
  • |
0
Збройні сили ЗУНР та Польської держави формувалися в ході боїв українсько-польської війни 1918-1919 рр. з урахуванням досвіду Першої світової війни. Сухопутні війська, які складали основу їх воєнної могутності, зазнали на той час великих змін. Розвиток технічних засобів боротьби привів до того, що у їх складі, крім традиційних родів зброї (піхота, кіннота, артилерія), з'явилися авіація і броньові сили, які мали на озброєнні танки, панцерні авта та панцерні потяги.

Танки не дісталися у спадок жодній з воюючих сторін, а знищена війною промисловість не могла їх випускати. Правда, згодом Антанта передала Польщі певне число танків, але до використання їх у боротьбі з Галицькою Армією (ГА) справа так і не дійшла.

Панцерні авта у значній кількості знаходилися на озброєнні царської армії, і частина їх згодом опинилася у складі армії УНР. Наддніпрянці, у свою чергу, передали шість таких авт ГА (Коментар автора: найбільш імовірно, у складі ГА одночасно перебували максимум 3 панцерні авта. Найчастіше у джерелах зустрічаються «Черник» та «Громобой». Проте вони завжди фігурують поодинці. Я ніде не зустрічав згадки про два чи більше авт разом. Можливо, цифра шість виникла тому, що одні авта періодично відбували до армії УНР, натомість звідти прибували інші. Таким чином, у різний час через ГА пройшло шість різних авт). Крім цього, і галичани, і поляки займалися будівництвом власних панцерних авт, але їх кількість була мізерною.

Основу броньових сил обох сторін становили панцерні потяги. Їх поява та активне використання на початковому етапі бойових дій були обумовлені характером збройної боротьби у Східній Галичині. Протягом листопада та першої половини грудня 1918 р. бойові операції провадилися нечисленними групами, які здебільшого не були охоплені єдиним командуванням. Акції таких недостатньо озброєних відділів мали характер партизанських наскоків. Початкова слабкість армій обох противників обумовила концентрацію їхніх зусиль довкола найважливіших як у політичному, так і в стратегічному плані центрів краю. Боротьба за них переважно точилася вздовж головних шляхів, що до них провадили.

У той час роль таких комунікацій відігравали залізниці. Тому об'єктивно склалися умови для широкого використання панцерних потягів. Швидкому зростанню їх числа сприяла також простота будівництва. Спершу потяги важко було назвати панцерними. Їх склад, захист та озброєння цілком залежали від матеріальних можливостей місцевості, де вони будувалися, та фантазії будівничих.

Як правило, на звичайному залізничному ешелоні, що складався з кількох площадок та вагонів, встановлювалися одна-дві гармати, декілька скорострілів й така імпровізована панцерка, як тоді казали, вирушала в бій. З часом площадки стали зміцнювати дубовими брусами, а потім будували на них своєрідні броньовані будки. Паротяг та вагони обкладали листами товстої бляхи, у деяких випадках це робили лише з боків. Згодом на озброєння Галицької Армії надійшли справжні панцерні потяги, збудовані на заводах Дрогобича.

Окрім бойової частини, в якій розташовувалася озброєна гарматами, скорострілами, крісами та ручними гранатами залога, існувала також господарська частина. Вона складалася з вагона, де містилися кухня і майстерня, кількох площадок з реманентом для направи колії та вагонів із запасом вугілля. Господарська частина під час бою залишалася на базовій станції.

Встановлення гармат та кулеметів на захищених потягах дозволяло поєднати вогневу міць з маневром. Таким чином, створювалася і надійна опора в обороні, й ударний кулак для наступу. З досвіду українсько-польської війни можна виділити декілька способів використання панцерних потягів. Найефективніше діяли вони в якості танків, підтримуючи наступ піхоти. Саме завдяки таким діям стрільці ГА 3 грудня 1918 р. здобули Сихів та проломили ворожу оборону в бою за мостовий причілок у Нижневі 16 червня 1919 р.

Після стабілізації фронту почастішали випадки використання панцерних потягів як пересувних артилерійських батарей. Маневруючи вздовж залізниці з метою утруднити ворогу їх виявлення, вони провадили обстріл обраних цілей. Так діяли стрілецькі панцирки під час облоги Львова та Белза.

Інколи панцерні потяги призначалися для виконання окремих завдань - розвідки, диверсійних актів, захоплення і утримання об'єктів у смузі залізниці тощо. Так за допомогою імпровізованої панцерки 27 травня 1919 р. було висаджено в повітря залізничний міст поблизу Галича, а інший панцерний потяг того ж дня здійснив вдалий розвідувальний випад на станцію Палагич.

Польське командування також вдало використовувало бронепотяги для оборони лінії залізниці та супроводу залізничних транспортів. Командування ГА упродовж війни не мало жодної необхідності у подібних діях.

В умовах початкової недостатньої насиченості військ обох сторін артилерією, яка була найгрізнішим ворогом панцерних потягів, останні досягли найкращих результатів. Бронепотяги швидко з'явилися у складі всіх трьох корпусів ГА, а також у групі отамана А. Ляера на східному фронті.

У смузі бойових дій І корпусу опинилася залізниця Рава-Руська-Белз-Кристинопіль, зв'язана з лінією Львів-Стоянів. Тут оперував панцерний потяг, відомий під кодовою назвою «Поїзд Ч. 212», що базувався у Радехові. Його було виготовлено під керівництвом львів'янина, чеха за національністю, Батека. У стиках передньої та бічних стін вагона, в якому перевозили вугілля, обкладених дев'ятиміліметровою бляхою, було зроблено отвори і встановлено дві 75-міліметрові гармати. Дальший вагон було зміцнено тільки з боків і на ньому встановлено два важкі скоростріли. Крім того, у ньому були зроблені амбразури для ведення крісового вогню. Бойову частину завершував захищений такою ж бляхою паротяг. У залозі потяга було всього 12 осіб на чолі з хорунжим Л. З огляду на брак залізничників-українців машиністом спочатку був поляк.

У бою за Кристинопіль (січень 1919 р.) виявився недолік у способі розміщення гармат. Після кількох пострілів вогонь довелося припинити: виявилося, що кут обстрілу недостатній. Потяг було повернуто в Радехів для перебудови.

На той час галичанам вдалося з допомогою наддніпрянців налагодити справу залізничного руху, і «Поїзд Ч. 212» одержав машиніста-українця.

У березні 1919 р. панцерний потяг брав участь в облозі Белза. Польським артилеристам вдалося влучити у паротяг, але панцир витримав удар.

На жаль, бригадам І корпусу не вдалося досягти успіху в цих боях, і у травні 1919 року вони змушені були відступати під ударами дивізій армії генерала Ю. Галлера. Не маючи можливостей для відходу, «Поїзд Ч. 212» розформували, а його залога приєдналася до військ корпусу.

Бойові дії ІІ корпусу підтримував панцерний потяг «Ч. 1», що діяв на магістралі Львів-Ходорів. Ймовірно, він був збудований на станції Старе Село. Командир батареї буковинець поручник Володимир Тотуєскуль вирішив розмістити свої гармати на двох залізничних площадках. Там же розмістили декілька скорострілів. Також причепили вагон з четою стрільців.

У першому ж бою цей імпровізований потяг, діючи як танк, допоміг українцям оволодіти Сиховом, але в бою загинув командант пор. Тотуєскуль.

Згодом панцерний потяг «Ч. 1» перебудували. Перед паротягом залишили лише одну площадку, на якій встановили своєрідну броньовану будку з гарматою і скорострілами. Провід перебрав поручник Стефан Руменович, німець з Відня. Панцерка не раз провадила обстріл підльвівських околиць. Поляки спеціально виділили для боротьби з нею окрему гармату. Перебуваючи в засідці, вона нічим себе не виявляла і лише при появі панцерного потягу відкривала вогонь.

Першого січня під час обстрілу Пасік Міських польська гармата зуміла його пошкодити, проте панцерний потяг незабаром знову вступив у бій.

На відтинку Сихів - Персенківка українські панцерні потяги мали пряме зіткнення з польськими панцерниками. Панцерний потяг «Ч. 1» час від часу наскакував на Персенківку і вступав у перестрілку з ворожим бронепотягом. Хоч жодна із сторін не досягла успіху, ці сутички викликали чимале пожвалення серед стомлених позиційними боями піхотинців.

Наприкінці квітня 1919 р. польські війська провели ряд наступальних акцій довкола Львова і захопили станцію Сихів, де залишилися складені у вагонах запаси амуніції. 23 квітня 1919 р. панцерний потяг «Ч. 1» прорвався на станцію і відкрив вогонь. Між поляками виникла паніка, якою скористалися стрільці, причепивши вагони з амуніцією до своєї панцерки. У цей час з'явився ворожий літак, який розбомбив шлях до відступу. Але сміливці під кулями виправили пошкодження і зуміли вирватися до своїх.

Під час травневого відступу ГА панцерний потяг «Ч. 1» увійшов до складу групи сотника Івана Сіяка і брав участь в обороні залізничного моста в Нижневі. 27 травня він здійснив розвідувальний випад на станцію Палагич, де було розбито польську боївку і захоплено 9 полонених.

На жаль, відомостей про дальшу долю цього панцерного потяга розшукати не вдалося. Під час другого відвороту ГА у липні 1919 р. поляки захопили під Бучачем один бронепотяг, висадивши у повітря залізничну колію на схід від міста. Але чи це був панцерний потяг «Ч. 1», гарантувати не можна.

Найбільше панцерних потягів було у складі ІІІ корпусу. Цьому сприяли насиченість залізницями того терену, де воював корпус і близькість Дрогобицького-Бориславського нафтового басейну з його чималим промисловим потенціалом.

Перша згадка про будівництво панцерних потягів для ГА належить до 3 листопада 1918 року, коли українці обсадили вокзал у Самборі. Тоді під орудою четаря Осипа Бережницького кільканадцять чоловік взялися до спорудження панцерного потяга. Він складався з озброєної скорострілом площадки, вагона, оббитого на висоту людського зросту 4-міліметровою бляхою, паротяга та вагона, де розміщено харчівню і майстерню. Залога налічувала 18 озброєних 12 крісами і 60 гранатами стрільців.

Слабкість цього панцерного потяга спонукала українців до нового будівництва. Наприкінці листопада 1918 р. начальник самбірської огрівальні Б. та машиніст Козакевич за допомогою залізничних шпал пристосували для ведення бойових дій паротяг і два вагони, озброєних однією 8-см. гарматою та чотирма скорострілами. Залога складалася з добровольців - 3 старшин, 5 підстаршин, 64 стрільців та двох машиністів. Очолив цей потяг четар Іван Садлич.

Очевидно, ця подія наклала свій відбиток на погляди командування ГА щодо бойових можливостей панцерних потягів. Тому наступна поява самбірської панцерки була дещо несподіваною. Залога її зайняла позиції в лавах піхотинців, а сам потяг маневрував по колії. При цьому машиніст і кочегар час від часу випускали з труби паротяга іскри, імітуючи присутність незвичайно потужного панцерного потяга. У бою за Хирів у котлі паротяга розірвався ворожий снаряд, убивши кочегара Білинського. Його поховали у Самборі з військовими почестями.

Незабаром Хирів здобула група полковника А. Кравса, що дало українцям змогу використати обидва самбірські потяги. Панцерка четаря Садлича почала діяти в напрямку Устрик, де її залога висадила в повітря залізничний міст. Панцерний потяг четаря Бережницького підтримував наступ стрільців на Перемишль. Польське командування зосередило там переважаючі сили, в тому числі бронепотяги.

15 грудня 1918 р. під Нижанковичами відбувся бій між українським і польським бронепотягами. Бій для стрільців виявився невдалим, і потяг відступив до Хирова. Пошкодження виявилися настільки значними, що залога змушена була покинути його. Бронепотяг дістався до рук ворога.

Після стабілізації фронту бунчужний Кульчицький на заводі «Польмін» у Дрогобичі збудував новий потужний панцерний потяг. Він складався з броньованих паротяга і двох вагонів. На озброєнні мав дві гармати та сім скорострілів. Залога потяга отримала шоломи, що на той час було великою рідкістю. Очолив її четар Бережницький, а гарматно-кулеметним вогнем керував четар О. Балицький. Панцерка базувалася на станції Глибока.

Допоміжна роль, яку визначила Начальна Команда ГА хирівській групі, обумовила пасивну поведінку цієї потужної панцерки. 15 квітня потяг вислано на придушення повстання у Дрогобичі, але справа до бою там не дійшла. Рівно через місяць дві польські дивізії перейшли в наступ проти військ ІІІ корпусу. Хирівська група зазнала поразки, рештки її в паніці відходили на Турку. Подальша доля панцерного потягу невідома. Зауважимо лише, що у польських джерелах немає інформації про його захоплення чи знищення.

Панцерний потяг «Ч. 2», який збудовано у грудні 1918 р. в Дрогобичі під керівництвом четаря-сапера Солодухи, складався з броньованого паротяга та вагона, мав на озброєнні гармату і три скоростріли. Господарську частину становили декілька площадок з реманентом для ремонту колії, вагон, де було обладнано кухню та перебував відділ саперів, і дві вуглярки.

У грудні панцерний потяг «Ч. 2» переїхав із Самбора до Рудок, де отримав залогу з 19 чоловік на чолі з четарем Теодором Швецем. Вогнем з гармат і кулеметів керував хорунжий Омелян Верхола.

Бойове хрещення потяг отримав 26 грудня 1918 р. в бою за Великий Любінь, і сприяв тому, що надвечір українські частини зайняли містечко.

У січні наступного року цей панцерний потяг, названий власною залогою «Люся», був переданий групі «Щирець». Там до нього причепили новий броньований озброєний 6-см. гарматою та 5 скорострілами вагон. З часом кількість скорострілів зросла до восьми.

13 січня 1919 р. «Люся» брала участь у бою під Великим Любенем, допомігши стрільцям оволодіти Зашковичами та Бучалами. Цей успіх значною мірою зумовив невдачу широкомасштабної наступальної операції польського командування, яка розгорталася південніше Львова.

Оперуючи на лініях Львів-Стрий та Львів-Самбір, панцерний потяг «Ч. 2» виявився у смузі найактивніших бойових дій. Він часто підтримував бойові акції українських військ. 17 лютого «Люся» брала участь у бою, яким започатковано Вовчухівську операцію ГА, а 26 лютого атакувала станцію Лапаївку.

У середині березня на заміну «Люсі» четар Солодуха збудував на дрогобицькому заводі «Галіція» ще одну дуже сильну панцерку, озброєну гарматою і 7 скорострілами.

Цей новий панцерний потяг, який зберіг свою нумерацію, уславився однією незвичайною операцією, відомою як «виправа по старшин». На той час частинам ГА дошкуляв брак старшин, яких, як вважали на фронті, було вдосталь у кав’ярнях великих тилових міст. З мовчазної згоди командира VII бригади отамана А. Бізанца для набору таких старшин до Стрия відрядили авторитетну комісію на панцерному поїзді «Ч. 2». Чета вояків під орудою четаря Т. Швеця вирушила до кав’ярень силою забираючи старшин. Звістка про цю подію миттєво облетіла Стрий і дійшла до командуючого ІІІ корпусом генерала В. Генбачева, який наказав роззброїти панцерник. У відповідь хорунжий Верхола наказав пересунути потяг за межі станції, імітуючи підготовку до бою. Між сторонами розпочалися переговори, у висліді яких четаря Швеця покарано арештом, виконання якого відкладено на післявоєнний час, а панцерний потяг повернувася назад, щоправда, вже без набраних старшин.

15 квітня панцерний потяг «Ч. 2» виїхав до Дрогобича на придушення заколоту. Про це дізналася розвідка противника, війська якого у цей час розпочали наступальну операцію під Львовом. Ворог, очевидно, сподівався, що панцерний потяг на деякий час затримається у Дрогобичі, тому поява його в районі бойових дій захопила противника зненацька. У бою між Пустомитами і селом Глинною польський піхотний батальйон було розсіяно вогнем українського бронепоїзда, що сприяло стабілізації фронту на цій ділянці.

Уранці 16 травня 1919 р. панцерний потяг «Ч. 2» було скеровано на допомогу 8-ій бригаді, проти якої оперували головні сили з'єднання генерала Івашкевича. Як і в бою коло Пустомит, залога панцерки діяла без підтримки піхоти. За селом Воютичами потяг вступив у артилерійську дуель з батареєю противника. Переважно такі поєдинки завершувалися не на користь бронепотягів. Цього разу сталося навпаки. Гармаші хорунжого Верхоли подавили польську батарею.

Однак цей успіх, не підкріплений діями інших частин, не міг зупинити загальну катастрофу. Ввечері 16 травня 1919 р. українці залишили Самбір, причому висадили в повітря залізничний міст через Дністер, не дочекавшись відвороту панцерного потяга. Внаслідок цього залога змушена була його знищити.

У Дрогобичі екіпаж пересів на свою стару панцерку «Люся» і продовжував воювати, однак спроба начальної команди ГА зупинити польський наступ на рубежі ріки Бистриці успіху не мала. Ввечері 18 травня війська 3-го корпусу в паніці залишили Дрогобич. Залізнична колія виявилася заблокованою, тому палаючу «Люсю» залишили на міському двірці, де її захопили поляки.

Зі Станіславова надійшов ще один провізоричний панцерний потяг, який обсадила залога «Люсі». Він підтримував оборону 3-го корпусу на лінії річки Свічі. Після прориву фронту відійшов до Калуша. Там стрільці знищили залишені напризволяще склади військового майна, а самі вирушили до Станіславова. Дорога виявилася забитою покинутими потягами. Відступати не було жодної можливості, тому залога втретє знищила свою панцерку і приєдналася до піхотинців.

Навесні 1919 р. у зв'язку з наближенням частин Червоної Армії до Збруча виник Східний фронт ГА. Група отамана А. Ляєра, що оперувала в районі Підволочиська, затримала для своїх потреб провізоричний панцерний потяг армії УНР, що відступав із Наддніпрянщини. Очолив його четар Квасниця.

Панцерка не раз підтримувала успішну атаку стрільців. Під час однієї з них було відбито Підволочиськ. Подальша участь у бойових діях обмежилася проведенням артилерійських нападів на східний берег Збруча.

Крім спеціально збудованих панцерних потягів також використовували нашвидкоруч зімпровізовані, які після виконання завдання, як правило, припиняли своє існування. Таке трапилося 27 травня 1919 р., коли сотня саперів ІІ бригади під командою сотника Р. Ярого блискуче виконала операцію з висадження в повітря мостів через Дністер у районі Галича. Під час мінування залізничного мосту саперів атакували польські боївкарі і змусили відступити. Тоді сотник Ярий наказав установити на площадці гармату, прихопив чету піхоти і стрімкою атакою вибив ворога за Дністер. Сапери успішно завершили свою роботу, і два мостові перегони злетіли в повітря. Ліквідація мостів через Дністер створила сприятливі умови для подальших успішних наступальних операцій ГА, відомих як Чортківська офензива.

Щоб затримати цей переможний наступ, польське командування переправило через Дністер в районі Нижнева у фланг військам 3-го корпусу декілька батальйонів. Спроби ліквідувати цей плацдарм не вдавалися, доки 16 червня не прибув панцерний потяг, що складався з паротягу і площадки, озброєної 6 кулеметами. Панцерка очолила атаку, яка, не зважаючи на влучний вогонь польської артилерії, завершилася панічним відступом ворога за Дністер.

Існують також відомості про участь панцерних потягів у боях за Бучач та Теребовлю, однак не можна з певністю визначити, що це були за потяги і яка їхня подальша доля.

Оцінюючи загалом поважну роль панцерних потягів в українсько-польській війні, слід вказати на поступовий спад їхнього бойового значення. З українського боку цей спад чітко визначився вже на початку 1919 р., а з польського - у березні того ж року. Це було обумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами.

Ріст збройних сил сторін неминуче провадив до розширення терену боїв, і найголовніші з них не завжди розгорталися поблизу залізниць. Спрямованість головного удару ГА на західні околиці Львова, а, згодом на залізницю Львів-Перемишль фактично виключала можливість використання панцерних потягів. Підтримка, що її надавав панцерний потяг «Ч. 2», була можливою лише на початковій фазі операції.

Ця ж особливість дозволила польському командуванню ефективно використовувати одразу декілька бронепотягів до березня 1919 р., коли зміна лінії фронту позбавила їх цієї можливості. З цього моменту панцерні потяги обох ворогуючих армій стали відігравати лише допоміжну роль.

Великою мірою сприяла цьому також насиченість військ артилерією. Значні розміри та наявність цілої серії демаскуючих ознак (дим з труби потяга, гуркіт коліс тощо) перетворювали панцерний потяг у догідну ціль, а прив'язаність до залізниці обмежувала можливість маневру.

Ці ж причини унеможливлювали масове використання бронепоїздів на конкретній ділянці фронту. Успішність їх дій все більше залежала від раптовості появи та підтримки інших родів зброї, що перетворювало панцерні потяги у суто допоміжний засіб.

Крім того, вище командування ГА майже не звертало уваги на централізоване використання бронепоїздів, які повністю були у розпорядженні команд корпусів. У свою чергу, корпусні команди перекидали їх з однієї бригади в іншу. Коменданти ж бригад здебільшого відводили їм допоміжні функції або і зовсім не брали до уваги. Внаслідок цього панцерним потягам доводилося діяти самостійно, без взаємодії з іншими родами зброї.

Все це, разом узяте, не могло не позначитися на ефективності їх використання. Вирішальна роль у веденні бойових дій знову перейшла до піхоти та артилерії, причому почала викристалізовуватися тенденція до зросту значення кінноти.

У середині липня 1919 р. ГА була змушена відступити за Збруч. За браком інформації не можна з певністю твердити, чи були у її складі панцерні потяги. Бойові операції ГА за Збручем підтримували вже інші панцерні потяги.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх