,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Перша українська військова місія в Криму
  • 19 июня 2009 |
  • 19:06 |
  • bayard |
  • Просмотров: 17359
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
В Поті, на залізничній стації, в той час вже стояв невеликий ешелон (кілька вагонів) з кубанськими регаліями й історичним архівом Кубанського війська. Все це ген. шт. ген. Петро Ів. Кокунько мав щастя вивезти з Катеринодару перед наступом большевиків. Ген. Кокунько порадив нам, при переїзді до Тифлісу не чекати на направу знищеного залізничного мосту через р. Ріон, бо направа йшла досить повільно, а краще пливти ще морем до Батуму й вже звідтам взяти потяг до Тифлісу. Іншої можливости не було, через що й прийшлося скористати з поради генерала. В порту Поті несподівано трапився нам невеличкий вітрильно-моторовий кораблик, типу шхуни, капітан якого згодився перевезти нас до Батуму. У Батумській пристані наче мокрим рядном нас накрила поява поліцая, російського полковника з пов'язкою на рукаві, що не запитав у нас за дозвіл та як ми там опинилися, лише відразу зажадав від нас всю зброю, що ми її мали. На відмовну відповідь, він закликав англійців і ми опинилися в бритійській командантурі, де у нас зброю відібрали (правда, під розписку), а нас відпустили. Через одного знайомого грузина ще з часу до революції, в якого ми й переночували, ми довідалися, що в Батумі є українці, а по сусідству живе якийсь старшина українець. Це був український підполковник Забігай, що в бою з большевиками, ще в 1918 році коло Одеси, мав пострілені кулями з кулемета обидві ноги та якось добившись до Батуму, тут лікувався. Симпатичний полковник порадив нам звернутися до українського консула, що ще є в Батумі, може він щось поможе. На другий ранок, здається 22 квітня, ми зайшли до консула О. Петренка, що був радником Української Дипломатичної Місії в Тифлісі. О. Петренко негайно подався до бритійської команди. Його інтервенція була успішною й вже о 2-ій год. по полудні, ми отримали з поворотом наші пістолі та холодну зброю. Наш консул вручив нам англійські посвідки та інші папери і відпровадив нас до потягу, поінформувавши, де в Тифлісі перебуває зараз наша Місія, головою якої є І. Красковський. Подякувавши п. Петренкові за щире ставлення, ми о 5-ій год. надвечір виїхали до Тифлісу. На Тифліському двірці нас зустрів сотник І. Антоненко (до революції Кубанський осаул Таманського полку), що був при Місії УНР в Тифлісі. Він запровадив нас на вже приготовлене помешкання, там же де і він жив, недалеко від Верійського спуску (назва досить крутої вулиці), де містилася Українська Дипломатична Місія.

***

У Тифлісі ми перший раз після довшого часу добре відпочили, й на другий день зголосилися в Дипломатичній Місії УНР. Прийняв нас голова Місії, посол УНР, Іван Красковський, з яким ми більше години провели в розмові на актуальні теми. Між урядами Грузії й Української Народньої Республіки були тоді надзвичайно дружні відносини й цими днями голова Місії УНР сподівався отримати важливі звідомлення й документи від міністра закордонних справ Грузії Е. П. Ґеґечкорі, що їх треба доставити нашому урядові у Києві. Від І. Красковського ми дізналися, що командуючим Армією УНР став ген. Михайло Омелянович-Павленко, старший брат полк. Ів. Ом.-Павленка, члена нашої місії.
У Тифлісі ми відвідали колишнього команданта того міста за царату, ген. Ґабаєва, який тепер, як грузин з роду, підтримував грузинську владу. В каварні випадково я побачив кол. команданта Тифліської Військової Школи, яку і я закінчив, ген. Заґю, який став тепер „бувшою людиною", схуд і подався, та мило здивувався, що я підійшов до нього і привітався з ним. Цікаво приглядався моїм відзнакам Армії УНР.
У Тифлісі кипіло життя, але за кордонами Грузії вже були большевики, що вже захоплювали Азербайджан. Грузини, свідомі небезпеки, ввесь час дбали про своє військо. Можна було бачити, як вулицями цього міста проходили курені нової грузинської армії, як теж і частини народньої ґвардії, що в більшості складалася з робітників. Старшини грузинського війська мали добру уніформу з ранґовими відзнаками на ковнірі, щось подібного як у старшин бельгійської армії. Взагалі поведення військовиків вражало дисциплінованістю й коректністю.
Через кілька днів, через сотника Антоненка покликано мене до голови нашої Дипломатичної Місії, й коли я зголосився у Івана Красковського, він доручив мені поїхати до міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі, в якого мав я отримати для нього важливі документи. На прийомі у міністра Євгена Петровича Ґеґечкорі в той день було повно народу, прийшлося з годину чекати. Авдієнція тривала яких 45 хвилин. Є. Ґеґечкорі цікавився останніми подіями на Кубані, а в дальшій розмові говорив про Україну, як природнього союзника Грузії та Кавказьких народів і з великим захопленням висловлювався про Головного Отамана Симона Петлюру. Врешті міністер Ґеґечкорі вручив мені пакет з документами, прохаючи передати послові Красковському.
5-го травня 1920 року, голова нашої Місії викликав полковника Ів. Ом.-Павленка й повідомив про те, що, коли ми лише прибули до Тифлісу, він дав знати про це нашому урядові, а вчора отримав досить цікаву відповідь.
Отже, згідно з директивами уряду УНР, в Крим до ген. Вранґеля має поїхати окрема місія. Завданням цієї місії є: налагодження зв'язку, виявити ставлення ген. Вранґеля до України й Уряду УНР, довідатися про заміри його й передати пропозицію для можливої, спільної боротьби проти большевиків. Для виконання цієї військово-дипломатичної місії, призначено на голову місії полковника Ів. Ом.-Павленка, з ним має виїхати вся наша група. Після виконання цього доручення ми всі пливемо морем з Севастополя до Варни, далі через Болгарію й Румунію їдемо в Україну. Всі потрібні інструкції подає І. Красковський, як теж урядові папери для подорожі й кошти. Можемо виїхати до Батума 7 травня.
Мені доручено, ще в характері дипломатичного кур'єра доставити Головному Отаманові від голови Місії УНР в Тифлісі — посилку, а в тім і пакет з документами від міністра закордонних справ Є. Ґеґечкорі та голови уряду Грузії Ноя Мик. Жорданія.
Остаточно, урядово визначений склад спеціяльної української місії для переговорів з ген. Вранґелем в Криму, став такий: голова — полковник Ів. Ом.-Павленко, на заступника голови призначено мене, члени місії – Сотник Ів. Антоненко, лейтенант фльоти Ілюченко-Яхновський й хорунжий В. Соловян, останній теж став за адьютанта у голови місії. Передбачаючи можливі зустрічі з бритійськими, французькими й румунськими представниками, мовно наша місія була „озброєна" досить добре, а саме: полк. І. Ом.-Павленко і я — мова французька і німецька, лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський — англійська й французька, хор. Соловян — німецька.
Отож 7 травня 1920 року наша група-місія, виїхала знов до Батуму з візами від усіх потрібних консулятів, всі вже при тризубах, нашитих на рукаві уніформи й при зброї, з огляду на військовий характер місії.
У Батумі лад тримали англійські вояки. Бритійські й грузинські власті не ставили нам ніяких перешкод. Ми від'їхали першим пароплавом, що прибув з Криму, щоб забрати військовиків та трохи якогось вантажу. Подорож була прикра й виснажлива. На кораблі була маса народу, більшість військовиків була напідпитку, а вночі шалів шторм, що жбурляв старим кораблем, як тріскою.

***

В ясну погоду наш пароплав прибув до Ялти, де зійшлось на на берег небагато людей. Тут в порту стояли два англійські й один французький міноносці, майже не було портового руху. ЯІС і не було його ня березі.
Вже 11 травня наш пароплав, обійшовши скалистий берег, спокійним морем підплив до Севастополя, де стояло чимало різних військових кораблів Антанти, як теж військових і торговельних кораблів Чорноморської фльоти, тепер під російським добровольчим прапором.
Вже на березі, в Севастопільському порту, мене впізнав поручник з адміралітету Іванів (був на береговій варті), що для мене було несподіванкою. Пор. Іванів, родом з Балти в Україні, перед військовою службою був штурманом торговельної фльоти, і в домі його батьків, що проживали в Тифлісі, я мав постійну кімнату на випадок мого приїзду. Цей старшина знав все в Севастополі, знав і українців, як місцевих так і прибулих з Добровольчою армією з України. Розмістились ми в одному готелі недалеко від сумної слави графської пристані (тут, в жовтневу революцію збольшевичена матросня, звозила вантажними машинами забитих і недобитих „буржуїв", а головне своїх старшин й прив'язавши до тіл камінь, топили в морі).
Під вечір, вийшовши на бульвар, щоб трохи розглянутись, був я вражений незвичайним тут рухом. Тут, як і на двох бічних вулицях, на хідниках, суцільним потоком-річкою „текла" маса військових — „фланіровала", вилискуючи золотими та срібними погонами. З цих військовиків відразу можна було зформувати цілі полки. Найбільше, що вражало, бо такого ще не бачено і в Петрограді, то те, що людський потік складався зо всіх барв старих російських полків, майже виключно зі старшин до найвищих ступнів.
Коли я спробував пройти до близького тут скверу, мене багато разів зупиняли старшини, що звертались по-російськи й по-українськи: ґаспадін офіцер ... пане отамане... і навіть — пане палковнік ... Чи ви з України... Як там справи, чи вже взяли українські війська Київ?
Ранком 12 травня, коли ми мали відвідати ставку (головну кватиру) ген. Вранґеля, перед нашим готелем нас зустрів, щоб привітати, високого зросту, поважний старшина з якимись відзнаками жовто-блакитної барви. Нас це трохи здивувало. Цей пан представився, як полковник Радзиковський, що при гетьмані був за командира 41 пішого Куп'янського полку. Він тут є з своєю групою українців, пробує домовитись з командуванням Добрармії про спільну боротьбу проти большевиків, ще безуспішно, але зв'язку з Українським Урядом теж не має. Ми попрохали полковника зайти до нас пізніше на розмову. В ставці нас зустрів ген. Кирій, що тут займався від якогось часу, з доручення ген. Вранґеля, налагодженням дипломатичних зв'язків з Україною. Генерал Кирій займав становище генерал-квартирмайстра при Штабі Головнокомандуючого озброєними силами півдня Росії (Добровольчої Армії) й без сумніву мав деякі впливи. Цей генерал протягом певного часу був начальником штабу Слобідського Коша під командою С. Петлюри, при обороні Києва в 1918 році від наступаючих з на-напрямку Харкова большевиків. Хоч був він старого українського козацького роду з Чернігівщини, але як і дехто з інших вищих старшин, що служили в українському війську ще при Центральній Раді, вже після періоду Гетьманщини, перейшов на чинну службу до Добровольчої Армії.
Видно було, що ген. Кирій був наче задоволений, довідавшись що прибула в Крим українська військова місія. В розмові на поточні теми й загальне становище, як в Криму так і на фронті, він поінформував нас, що ген. Вранґель ще не повернувся з Джанкоя, хоч мав вже бути, порадив відвідати (неофіційно) начальника штабу Вранґеля, ген. П. Шатилова, який хоч і не є приятелем України, проте зможе бодай побачити, що не тільки в Добрармії, але й в Українській Армії є дійсні старшини. Ген. Кирій натякнув, що є вигляди на згоду Командування Добрармії повести акцію дальшої боротьби проти червоних в першу чергу разом з Україною. До цього тепер змушують обставини, але все ж є багато і противників такої думки.
Ген. Шатилов привітав нас (були: полковник І. Ом.-Павленко, я й хор. Соловян) досить ввічливо, але стримано-холодно. Потім, з уваги на офіційний характер нашої місії, хоч видно це йому не подобалось, сказав, що як тільки прибуде ген. Вранґель, то нас повідомиться про авдієнцію. А при кінці все ж не стримався, заявивши: „Ну вот... украінци... дєйствітєльно афіцери, даже прі орденах! А вот паґончіков, паґончіков-то нєт! ... До свіданья, ґаспада".
В Армії УНР, відомо, російських погонів не носили, ми ж, ідучи до ставки, мали на собі Юріївські відзнаки, а хто мав то і на шаблі, як теж мали знаки військових шкіл й вищих старшинських шкіл на уніформах, що й бентежило єдинонеділимське сумління того генерала.
Склали ми візиту голові польської Місії, який між іншим висловив своє захоплення переможним наступом українсько-польських військ під Києвом й пообіцяв, коли б виникла потреба, повну підтримку нашій Місії в Севастополі. Очевидно, не без посередництва поляків, наша місія отримала запрошення до голови Французької Військової Місії, передане через одного з старшин тієї Місії. На прийнятті у Французькій Місії були полковник Ів. Ом.-Павленко, я й хор. В. Соловян. Голова Французької В. Місії ген. Мантену з прихильністю й чисто французькою, вишуканою чемністю, привітав нас, як членів Української Військової Місії й старшин українського війська, про яке вже багато чув. Подав він теж, що має відомості про те, що французький уряд має замір надіслати до Українського Вищого Командування свого військового представника, бо Французька Військова Місія є тим часом лише при союзній українцям польській Головній Команді.

***

В Севастополі, вже починаючи від порту, кругом було видно багато антантської зброї, танки, гармати тощо. Українців, що захотіли себе виявити такими, було дуже мало. Було кількох кооператорів й працівників Дніпросоюзу, з одним з них, М. Бондаренком, мали ми інформаційну розмову. Були тут ген. Сокира-Яхонтів, полк. Сахно-Устимович та інші, але вони, як кажуть, сиділи тихо, можливо через те, що попередньо брали участь в українському війську.
Якось в товаристві хор. Соловяна, довелось зустріти кількох військових з нашивками Української Галицької Армії на уніформах. Ці вояки потрапили до Севастополя ще за Денікіяди й з їх слів, тут вони „веґетували" чи „маркирували". З одним з тих військових в ступні поручника, який чомусь підкреслив що є доктором права, мали ми коротку розмову. Перше, про що цей доктор запитав, було: „Чи Петлюра з отаманами все ще з поляками накладає? То ви теж з Добровольчої Армії?" Й здивувався, коли почув, що ми прибули в Крим за спеціяльним дорученням і скоро від'їдемо до штабу Головного Отамана.
Пор. Іванів передав мені, що морські старшини в Севастополі, довідавшись про прибуття нашої Місії, хочуть отримати відомості про боротьбу українського війська. Вони прохали, щоб члени Місії прибули на прийняття, що має бути влаштоване вечором 14 травня.
Полк. Ів. Ом.-Павленко на зустріч з моряками погодився. Зрештою, всі ми були зацікавлені нагодою зустріти морських старшин, які певно ще пам'ятають про піднесення українського прапору на кораблях Чорноморської фльоти в 1918 році й лише через збіг несприятливих обставин, а потім через відрізаність від України з її урядом і військом, не змогли носити відзнаки Української воєнно-морської фльоти.
Цього ж дня, коло 4 год. по полудні, голова нашої Місії отримав запрошення прибути завтра 14 травня на 10 год. до ставки головнокомандуючого, бо ген. Вранґель вже повернувся зі своєї інспекційної подорожі.
У визначену годину ген. Вранґель прийняв полк. І. Ом.-Павленка враз із його оточенням й привітав усіх як представників чужої держави. Сам ген. Вранґель, високої постави, вдягнений в кубанську черкеску, робив враження бойового генерала. Очевидно, що тепер, після походів на Царицин та відступу Добровольчої Армії в Крим й капітуляції кубанських частин, до якої сам він спричинився, нині вже без Денікіна й при замкненні Добровольчої армії в Криму, як до клітки, Вранґель щиро чи нещиро, але годився з думкою, принаймні тимчасово, налагодити зносини з Українським Урядом. Після обміну думок і інформацій та пропозицій, до яких було помітне скептичне ставлення присутнього ген. Шатилова, о 12 год. був поданий легкий сніданок й, докінчуючи свою промову, ген. Вранґель висловився так: співдія Української й Добровольчої Армій може бути тільки корисною для дальшої боротьби з большевиками. Отже зрозуміло, що на території України залишається уряд УНР, його ж російська армія, як союзницька, спільно з українською, з боями пройде на терени Росії, маючи в запіллі Україну й Донщину та Кубань, де вже діють повстанці й можливо туди висадяться ще з моря десанти. Ще додав ген. Вранґель, що в Криму, в складі Добровольчої Армії є до 80% військовиків родом з України та Кубані й він має замір, на майбутнє, при сприятливих обставинах, з українців зформувати один корпус або принаймні кадри корпусу.

***

Після прийняття у ген. Вранґеля, як стемніло, з'явився до нас пор. Іванів, як було домовлено, й запровадив нас до досить глухої прибережної околиці міста.
Після того, як ми зайшли до середини, за нами зараз же позамикано двері й ми опинилися в довгій залі, де за довгими рядами столів було до 300 морських старшин, які зірвались зі своїх місць зі співом „Заповіту". Співали вони, можливо, не так для пошани прибулих, як тому, що національні відзнаки українських старшин пригадали їм Україну.
Поміж зібраними старшинами було багато капітанів 1-го ступня й один адмірал. Нас щиро гостили, обмінювалися спогадами, хоч і не всі вони добре знали українську мову, але відчувалося, що у цих моряків є щось спільне з нами. Бенкет тривав до глибокої ночі, на прощання один капітан палко вітав Україну, її провід й козацтво, після чого майже кожний з присутніх рахував за обов'язок підійти до нас з чаркою в руці з останнім привітом. Потім, як ми встали, щоб відійти, почулось могутнє — „Ще не вмерла Україна! ..." й всі застигли на хвилину в пошані до Батьківщини, якій їм не довелося служити. Вже перед світанком, пор. Іванів в товаристві ще одного лейтенанта, допровадив нас до готелю. Враження від цієї конспіративної зустрічі з старшинами Чорноморської фльоти на довший час залишилися незатертими в нашій пам'яті.
З огляду на обмежений час, з Бритійською Королівською Військовою місією ми не мали контакту, зате побували у голови Американської Військової Місії контрадмірала Нютона А. Мек-Коллі, який прийняв нас в сальоні свого флагманського корабля. Привітав він нас англійською мовою, що відразу хотів його старшина-перекладач перекладати по-російськи, але наш член місії лейтенант фл. Ілюченко-Яхновський по-англійськи пояснив, що в перекладачах немає потреби, бо голова нашої місії й інші члени її говорять по-французьки. Адмірал усміхнувся, пояснивши, що у нього ще немає знавців української мови.
Головне, чим цікавився адмірал, це організація українського війська взагалі, хто є вищими начальниками і т. д. Під час нашої короткої візити куртуазійного характеру, за склянкою традиційного віскі, адмірал побажав, щоб Україна здобула повну свободу в цій кривавій боротьбі, яка вже триває третій рік після невдалої революції в колись союзній Росії.
Решту 15 травня провели ми спокійно, запаслись квитками й перепустками, в очікуванні на пароплав, що на другий день мав відійти на Варну. Нарешті, о 7 год. ранку 16 травня 1920 року, ми вже були на пристані, 3 українців там стояв лише наш „чічероне", як ми його назвали, пор. Іванів, з яким попрощалися. Біля нього був ще один молодий полковник, якого ми бачили в оточенні ген. Вранґеля, останній запитав нас, чи не бракує нам чогось до подорожі. Подякувавши, сіли ми на досить великий (10,000 тонн), справний пароплав „Констянтин Великий", де непогано розмістились. Скоро після цього наш „Констянтин" малою ходою покинув Севастопільську затоку й набравши швидкости, взяв курс на Варну.



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх