,


Наш опрос
За последние 30 лет ваша жизнь в Украине
Улучшилась
Изменилась, но не особо заметно
Ухудшилась
Я покинул Украину
Я не проживал в Украине последние 30 лет


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Маланюк Євген. Посланіє
0
Посланіє
„А я б хотів у тиші над вудками
Своє життя непроданим донести“.
(„Синя Далечінь“, 1922).
„Одбирає людина в людини
Життя...
Так і треба, так треба, країно, Україно моя!“
(„Тринадцята весна“, 1926).
М. Рильський.
Там, де затон, латаття й лози Незахвильованість води, —
Поет, рибалка і філософ,
Правдивий син Сковороди,
Збагнув кріваву мудрість світа,
Солону істину буття.
Так яросно хитав нас вітер, —
Так хижо різало життя:
Від келії — тріскй та попіл,
Від книг — розірваний папір...
Не самота, не сум, не опій,
Коли горить по всій Европі
В вітрах розгойданий простір!
Епоха здійснення утопій
І порох спопелілих вір.
Щож? Ліпше пізно, ніж...
Пробачте.
Я так зворушено радий,
Що Вам доби цієї мачти
Над лоном тихої води,
Над поплавками, над вудками
З’явилися. І, власне, Вам,
Для кого „вічне“ — не слова,
І „вічність“ — не могильний камінь,
А ніби воздух, подув ніби,
Щоденний хліб.
Отеє писав
Мені недавно Юрій Липа:
„Рибальські настрої весь час
У Рильського — як не обридне!“
Й це не снобізм, це — біль за Вас, —
Це так зітхнуло серце рідне.
Еляда скитськая в крові
Співа крізь плоть про сонце й роси,
Але ридає буровій
Про власний Рим.
І майже поза
В страсний цей час у лозняках Ховати тишу и (може)... жах.
І.
„Дай Бог, чтоби русскіе взялі Паріж. Пора кончіть ету тупую Європу“.
А. Герцен
(З листа до М. Корш. 2. VIII. 1848).
„Івропа гниє!... Присяй-бо! Гартованці це на власні очі бачили“.
(З комсомольських розмов).
1.
Три гості тут були торік:
Один — поет, два — конвоїри.
(Кажу тому, що в цих двоїх —
Лиш партбілєти замісць ліри).
Поет стомився і заслаб, —
В нім зворушився давній раб.
А конвоїри, як ґалянти,
Крізь мюзік-голли та джазбанди.
Тут не побачили того,
Що є посланія цього
Бічною темою — Европа.
Після Полтави й Конотопа,
Городового й босяка
Та Бейліса, та самоваря,
Царя та сов-царя з Чека,
Культури, що північний „паря“
Приніс „на астріє штика“, —
Не дивно.
Для таких „ребят“
Европа — смерть! Европа — яд!
2.
Для них вона гниє що-року,
На радість рідних держиморд,
Та жде — не діждеться на кроки
Спасених євразійських орд,
А поки, кровушку пючи,
Кує на Русь
Святу мечі,
І в буржуазнім far niente
Все снить про lux ex oriente.
Капіталісти всіх країн
(Лише крім Ротшільда, природно!)
Жеруть фунтами кокаїн
І ждуть: чи завтра? чи сьогодня?
„Канєшно — нємчура тупа,
Баїтся до сіх пор „verboten“
Ещьо тисьчонок пару сотєн...“
(А там вкраїнськії степа,
Натреніровані скоряться,
Все пухнуть, пухнуть кровю праці
(Сліпого темного раба,
Й на балалайці, й на талянці
По селах грають бруд і пранці...)
3.
Одначе щож це я? —
Для Вас
Ця філософія російська,
Здається, надто не нова:
Русь — Рим, христолюбиве військо,
Сінод, нагайка, Петербург1)
Та хижий свист сибірських пурґ. —
А в тім, маштаб поширивсь значно,
З „асвабаждєнія славян“
Наш Смердяков вже мріє смачно
Про „пролєтарії всех стран“ ; —
*) Тепер — змінилось трохи плесо
И державний центр Русі — Одеса. Е. М.

Не „щіт“, не „крєст“ і не „проліви“,
Тепер вже плянетарний плян, —
Одеського босяцтва зливи
Перехлюпнуть за океян.
Відомож: пуп землі в Тамбові,
Святі всі — русскімі були, —
Злучили Маркса з Соловйовим,
Лєонтьєвим переплели,
І от, на сором Мілюкові
І на спокусу „зміні віх“, —
Якіж можливости готові
У Мілюковерів нових!
На жаль, отсей уступ ліричний — Plusquamperfectum... Тільки слід.
Могутній вітер історичний
Знов віє з Заходу на Схід. —
Вивітрює з повітря сморід —
Отих крівавих „кіслих щєц“,
На мор московський — свіже море
Несе очищення кінець.
Загояться всі гнойні язви,
Мов шолуха, спадуть всі назви,
І дійсність встане в світлі дня
Грізною карою вогня.
II.
1.
Вас переконувать не треба,
Що ще Европа не згнила, її лице — в серпанку крепа,
Але війни крівава мла
Вже розійшлась багряним димом
І мозок вже протверезів:
Вона сія в своїй красі,
Як купина неопалима!
2.
В добу суспільного дрібніння,
Обуржуазування шляхт
Почасти покривився нині
Її звитяжний простий шлях.
Що правда, „lux“ зі Сходу й тут
Сліпив декому зір короткий:
Російський дух гнилих отрут,
Надривні достоєвські нотки,
Толстой, Распутін та Ілліч
Та комагенти з золотими...
— Імпонувала східня ніч
На сірім тлі валют і шімі.
Безсилля буржуа — Барбюс,
Не завше влучні смішки Шова
Сноб Франс (— ґрімаса à la russe,
Звалашене блюзнірством слово),
Айнштайн, що кинувсь, як Давид
На Ґоліяга, на Нютона...
(А в дійсности — скептичний жид
Неплодний спекулянт закона).
Прогнив до дна минулий вік,
Весь сморід виявивсь укритий,
І малпячий просяяв лик
Крізь гуманістів — Марґеритів.
Недивно, що крізь душний дим
Стрибнув і Шпенглер в „орієнти“, — Зневірений арієць в нім
З одчаю захотів легенди.
Але це стерлося, як цвіль,
Пройшло, як пароксізму хвиля,
Й після наркозного безсилля Европа знову центр зусиль.
В малярстві путь до Леонарда,
В поезії палкий металь,
В музиці — марші авангарда
І у всьому — одна мета:
Серця — горі і дух у Вічність,
Готична башта, як стріла.
(Відчувши подихи відвічні
Змінився навіть і Роллян).
3.
Так. Буржуа — це бич епохи
(Минулої — найменч на вік!)
Ще висяться міщанські боги:
Нечиста користь, слизька похіть,
Брудний звалашений язик,
Кохання в ящиках готелів,
Роспуста платних менестрелів
І індульгенція — банкнот.
Звичайний низ людства. А от
Вам Вільсона суворий профіль,
I бронза Клемансо і строфи
Незломних закликів Мерс’є,
Що вписані в подій анали
(Незломна постать кардинала —
Поетам скарб який несе!).
4.
Залізний Рим, — відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб;
Де історична елєктричність,
Акумульована в віках, —
Працює крізь віки на вічність
І ні на мить не заника.
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролетарі — аристократ, —
Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.
5.
Даруйте примітивність ліній,
В яких накреслюю цей лик —
Там лають словом „Мусоліні”,
Цеж твір нового покоління
І як майбутнє, він велик.
Це — чоловік. Затерте слово
Устами Ґорькаво й Толстого,
Що в смороді російських сект
Повзло заслинено-знайомо,
Але збагніть звучання: homo,
А не „расєйській чєлавєк“.
6.
Це не „Хрістосік“ в смрадній секті,
Комуністичний епілептик,
Не „кающійся дварянін“ —
Це нації міцної син.
Це навіть не Петро — папуга,
Що ставши на північний лід,
Татарською петлею туго
Затиснув Европейський Схід
І кровю націй Бога й плуга
Позначив свій поганський слід.
Ні. Це вогненна марселеза
Плебеям духа і рабам, —
Це Риму сонценосний Цезар
За царство Бога боротьба!
Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ!
III.
„Наш век желєзний“.
А. Пушкін.
Вєк дєвятнадцатий, жєлєзний.
А. Блок.
1.
Який, до біса, він залізний? —
Машині духа не вдержать —
Ось бачимо на його тризні:
Залізо те пожерла ржа.
Тепер збагнули за століття Бездушну трівкість речовин.
Якеж страшне лишив поліття
Нам в спадок смертоносний він!
В єдиний найсвятіший шлунок
Весь дух людини переліз,
І звали це музично-струнно
І ніжно-лагідно: монізм.
2.
Матерію обожествили, —
Вона й розчавила самих!
Тепер, мов звірі, ось завили
Серед пустель, серед зіми.
В лябораторіях мудрили,
Гомункулів пекли й варили, —
То „Übermensch“, то „колектив“.
Плодили умоблуддям „ізми“
В масних перинах гуманізму, —
І прогремів Господній гнів:
Пекуча літня тишина
Спахнула полумям: війна!
3.
Не схаменулись, непокори,
Хапалися за танк, за газ, —
Все гвалтували мозок хорий,
Від вічности кидались в час.
Все думали, — минеться якось,
А в небі рділи віщі знаки,
А вітер смертоносний грав
На струнах загород колючих
І в ночах осени дрімучих
Над полем бою йшла мара.
Від Марни до болот Стоходу — Горизонтальний Вавилон!
Могили, натовпи, походи,
Через народи й крізь народи
Дзичав і всвердлювавсь циклон.
4.
На мить завмертиб, глянуть в вись Туди за літаки, в блакить, —
Де Той, хто посилає іспит
Веде народи і полки.
Prima Motore, Pantokrator,
Душа початку і кінця,
Єдин космічний імператор, — Двигун одвічного кільця.
Єдин — поразка і побіда
І в сяйві тиш, і в мряці бур —
Від гуду бжіл, від зерна і до „Симфонії мускулатур“.1)
5.
Всемузики всесвітніх шумів
Він диріґент і компоніст
І в гулі згубному самумів,
І в тім, як пада жовтий лист.
В прозорих масах океяну,
Що коливаються у млі,
І в віршах мойого пеану
Степам неплодної землі.
Механік землетрусу й шторму, Конструктор ніаґар і ос
Речовинам дарує форму
І в космос оберта хаос.
__________
*„Крізь бурю і сніг“ — М. Рильський.
____________


І от Він простягнув нам міст,
До вічности дорогу горню, — Простори неба неозорні,
Зєднать з поділлям крови й сліз:
Хто смерть безсмертям подолав,
Хто переміг поганський морок,
Хто показав нам напрям вгору
З вязниці часу й путів зла!
* * *
Так. Память зберегла навік
Кривиї вулиці Пйотркова
Середь сліпців, середь калік Натхненне і видюще слово
На мові ворога. Читкіш —
Згадався обрис Леонарда1),
(Не трубадура і не барда:
Поет, чий вірш — свячений ніж
В хижацьку душу міщанина). Хвилина й ми удвох — одно,
Бо наша спільна Батьківщина — Вершина, звідки люде — дно.
________________
Злились в ліричному дуеті,
Скрипками душі залились, —
Звучала в кожному поеті
Дзвінка від зорь небесна вись.
Вже пізно. Вколо — все мовчить. Лихтар підвів колючі вії.
Під ним задумано стирчить
Лиш постать вбогої повії.
І Леонард: — „А що якби
Зза рогу постать Іїсуса ?“
(Тоді він „Шлях до Емаусу“
Рождав в паланнях боротьби): —
— „Назустріч, благодатно — просто,
І власне, в наш жорстокий час... Чомуж би ні? І я — апостол, —
Чи може він покличе — Вас...“
Поета манія свята
І безгріховна — не жахала.
______________
>) Leonard Podhorski-Okolow, сучасний польський поет. Див. його
книгу: „Droga do Emaus“.

________
космічно — повно покохала
Його божественна мета.
І він ходив, вагітний духом,
Весь в апокаліпснім огні
Й загостреним болючим слухом Ловив ті кроки неземні.
*
* *
Так в рік, що був від крови багров,
Ми спільно відчували: ось Зявляється на фоні заграв Здолавший смертю смерть Христос.
7.
Після распутінських синодів,
Церковних гицелів, чека,
В Росії слово „Бог“ — не в моді
І, може, все це Вас зляка. —
Та, пригадавши даль віків
І уявивши шлях в майбутнє,
Збагнете Ви, що „Бог Батьків“
В крівавій пітьмі диких буднів —
Вікно в блакить, в буття, в світи,
Зір неба над скаженим виром,
Побідний поклик висоти
І благодать не бути звірем!
8.
Христос не мрія й не мара
Чи Нестерова чи Толстого,
(Блюзнірство пензля і пера), —
Христос — то чинна путь до Бога,
То, перш за все, моральний труд
І в днях натхненна Богом праця: Випалювать щоденний бруд
І виростать, а не скоряться.
Щоб крізь умовний час землі Врости у неба вічність божу.
Це не безсилий плач у злі,
А понад злом крилате: можу!
Це не вязничий рай рабів,
В кастратній рівности — отара, —
Ні, це в блакить готичний спів,
Це — творчість, мужність, слава й кара.
Так. Кара. Бо не мертвий „мир“,
А чинний „меч“ на землю дав Він: Здолавши ніч, з хаосу тьми
Йде день в багрянородній славі.

Е п і л ь о г.
Старі знайомі: Фавст і Мефістофель.
М. Рильський.
На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба! їсти!
Тому-то:
А за повстанцями ідуть, Співають комуністи (?)
П. Тичина.
1.
Доба заголення всіх правд,
Руїна культів рукотворних.
Вернувсь даремний аргонавт І лише тьми руно прачорне Торкнулося безсилих рук.
Машина не спасла людини Від смерти, самоти і мук
І підлюдині й надлюдині Едгардів крук в журбу й докор Як завжди кряче: „Nevermore“.1)
2.
Четверту вже координату
Знайшли. Про третюж, як — нема
І дух, двохмірно розіпятий,
Гнітить двохмірная тюрма.
Дрібним та сплощено-плескатим,
.Що загнили в людськім кублі, їм не дано владикувати,
А — пасожитами землі
Проживотіти в гнойних верствах
І снить, на шлунок молячись,
Про „волю, рівність та братерство“
Та „перековані мечі“.
Ганебний час. Такий контраст
Лиш за одне сліпе століття.
____________________
9 Едґард Пое — „Крук“.
Хто Данту брат? І хто сестра
Тій Беатричі? Лихоліття
Все замулило й занесло,
Добро здрібніло й зблідло зло —
І зжух Наполеонів профіль.
„Старі знайомі“? — Лиш мара.
Наш вбогий біс — не Мефістофель
І Фавст — давно на біржі гра;
Збрехлілий парлямент — наш форум,
Дух — грамофон і гума — честь,
Доляр — lapis filosophorum
Й навколо нього — космос весь.
Про Марґаритуж бракне слів:
„Мікадо“, „шімі“ й „tout pour vivre“.
Добаж спалила й пропекла,
Від ріжних лаштунків звільнила.
Здихають, здохнуть діти зла,
Людці й недолюдки здрібнілі, —
Гряде наш ренесанс в огні,
За всі страждання, скрути, страти,
І на пустельній цілині
Загуркотить готичний кратер.
Кінчається смертельний транс
На диких згарищах утопій,
І, з Риму, з Заходу, з Европи
Йде Христіянський Ренесанс,
Йде як судьба, як суд, як кара,
Щоб знищить рештки і зродить
Палкий Везувій з Ніагари,
Свячене полумя з води.
Холопські культи, рабські схизми, Солодкий сморід гуманізму,
Звалашена душа мішан, —
Все палить Бога ярий дотик:
Над світом сяє хрест меча,
Й гуде хорал нестримних готик.
II.
Пробачте довжелезні вірші
І, особливо, бідність рим.
(Тепер писати стали гірше, —
Поетів вже не вабить Рим).
Пробачте деяку нервовість, Несконструйованість думок, —
Пишу по роках сліз і крови,
Що напророкував пророк:
„Присплять лукаві і в огні Її, окраденую, збудять“. —
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люде,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру — й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.
Нас люто, хижо обікрали —
Бо аж по бурях, по вітрах
Ми зрозуміли, що програли,
І доказ цьому — епіграф,
Що взяв з останніх Ваших творів.
Чиж не трагічно, що поет,
Який лікує душі хорі,
Який майбутнє носить в зорі,
Збагнув закон життя... zu spät?
Чиж не трагічно, що коли
Вітри історії гули
Над скитським степовим простором,
Ми не гукали „диким хором“,
Бо нас тоді так вабив Блок,
Так гіпнотизували „ізми“...
А серце нації гнило
В жовтоблакитнім онанізмі.
Не гнівайтесь, не назовіть
Це ядом пізнього докору, —
Він не до Вас. І це не Ви
Труїли ту сліпу і хору
Потвору припонтійських піль.
Ви — лиш рефлекс відвічних хвиль,
Ви — лиш інерція Еляди,
Еляди скитської. Й не гріх
Булоб для иншої пори
Складать канцони та баляди.
Ви — син самої серцевини
Слабої нації, якій
Понад майбутнє України
Дорожче теплий супокій — їй барва крові серце крає, їй грім — забава Ілії,
І мудрість — „моя хата з краю“ —
Вся фільософія її.
Колюмб, да-Вінчі, Аліґєрі
Чи Дон-Кіхот — для неї міт, —
Хахлацькі унтерофіцери
Її патос на сотні літ.
Їй вороги — лиш „воріженьки“,
Що „згинуть“ — невідомо як,
Її герої — віннічєнки
Та „карі очі“ і гопак.
Її метафізична суть —
Палка й „слабенька“ молодиця, Розслабленість, болото, муть
Й ніколи — мідь, залізо, криця.
Бо, крім Богданових змагань, —
Глухі віки образ та ганьб!
Вона жила без архітекта
Й була обєкт — замісць субєкта.
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її — поети:
Міцкевич, Пушкін не дарма
Творили вічні міти й мети, —
Давали форму почуттям,
Ростили й пестили події,
І стало вічністю життя їх в формі Польщі і Росії.
Шевченко лиш збудив хаос,
Що нерушимо спав над степом, —
Він не здійснив своїх погроз,
Він Ґонта був, а не Мазепа.
Але і він багато знав
Того, що ми давно забули, —
Й колиб при нім отся весна
Загуркотіла ярим гулом,
Не йшовби він до аксіом
Так довго, жертвено і трудно.
Він не хитнувсяб перед злом
І мужно стрівби день наш судний, Міцна кров нації й родини
На смерть штовхнулаб за життя —
Бо так і треба, Україно,
Країно проклята моя!
Бо так і треба, так і треба
Чужеє різати життя
В імя Христа, безсмертя й неба,
В святої Вічности імя.
1925-1926.My Webpage

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх