,


Наш опрос
Как поступить с Трибуном SERGANT888?
Забанить нах...
Лишить права комментировать
Пусть живёт-мне он не мешает


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Вирвані роки. Незняте «кіно» про епоху Поплавського і Стрембицького
  • 3 сентября 2011 |
  • 21:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 841
  • |
  • Комментарии: 1
  • |
0
Стверджую з усією відповідальністю: строкаті картинки наших нібито культурних звершень у таких телепроектах представлені фрагментарно, однобоко, тенденційно.

Що означає «всесвітній успіх у Каннах» скромного фільму І.Стрембицького «Подо­рожні», якщо цю стрічку заледве бачили «три каліки», а може, й чотири? І скільки вже можна трамбувати тріумф на Євробаченні 2004-го, якщо після пісні про «танці» в репертуарі медійної артистки (за сім років!) більше не з’явилося іншого хіта?

Не все так просто, як ви там поназнімали в дусі пафосного «совка» (бракувало тільки дикторського тембру а ля Левітан). За двадцять років у вітчизняній культурі (і особливо в її «нижніх відсіках») плавали не тільки горді білокрилі вітрильники, не тонуло (там само) й багато «іншого»… Час — формує… Час — відображає... Ось і відображу (як зможу) — у формі псевдосценарію — вибрані «стоп-кадри», які, на жаль, не увійшли до пафосних фільмів «про головне».

1. Авторський текст. Остання декада незалежності — у сфері умовно прекрасного — тріумф всепереможного гламуру. Він опа­новує всі напрями. Долає будь-який опір. Український гламур — форма демонстративного неробства. Спосіб ситого чванст­ва celebrities. І ще — популяризація обмеженої кількості звивин у такого ж обмеженого контингенту тусовщиків. «Красиве» (згід­но з цією «ідеологією») — ще не означає «прекрасне». І на­в’язуваний розкішний стиль життя — у трагічно бідній країні… це… просто вдосконалена форма «імморалізму». (На екрані: штатні фізіономії зі «Світських хронік Каті Осадчої»; ватага укра­їнських мажорів, які замовили в ніч­ному клубі Сардинії сто пляшок шампанського Crystal по 900 євро штука, радісно купає в іск­рис­тій рідині голих дівах; нахабний собака дружини олігарха хлеб­че з кришталевого фужера шампанське всього лиш за 500 дол.)

2. Повільне, але неухильне здичавіння колись культурної української провінції… (На екрані: зруйновані районні бібліотеки; перепрофільовані в шинки сільські клуби; п’яниці й сморід біля пам’ятника Леніну в центрі населеного пункту.)

3. «Актуальне мистецтво» як найбільш актуальний бізнес незалежних років... (На екрані: оперативний телерепортаж ICTV з виставки в PinchukАrtСentre.)

4. У культурному побуті кінця 20-річки рідко натрапиш на колишню трепетну термінологію: творчість, натхнення, шлях до ролі, художній аналіз. Усе покриває вичерпна лексема — «зірка». Якщо ти не «зірка» (хоч якась), то в цьому часі ти — ніхто. І звати тебе — ніяк. Отже, немає тобі місця ні в телевізорі, ні в газетній колонці. І навіть якщо в якомусь театрі старанно відіграєш сто ролей (чесно не переспавши з режисером), та все одно — не «зірка» — так і гаснути тобі в невідомості. «Зірка» ( в сучасному аранжуванні) — модель порожнечі, істота без освіти і необхідних знань. Без харизми, відповідно. Навіть без індивідуальних рис. Просто — нахабний продукт піару. Чим більше вигадають про себе байок (спочатку «папіки» проплатять ефіри), тим частіше покажуть по ящику труси або пухкі губи й зуби. Вчися собі до пенсії «на балерину», а батьківщина навіть під тортурами не згадає: то хто там у нас на сцені Національної танцює в «Лебеди­ному…»? Думаєте, Волочкова? Штучні, створені з повітря «зірки» («пленительного счастья») — головні герої незалежного від совісті часу... (На екрані: «Фабрика зірок»; «Х-Фактор»; збірні солянки на Майдані і в «Україні»; всі поспіль передачі «Нового каналу»; тупі мудрування співаючої дурепи на тему: «Як перший секс із олігархом змінив усе моє подальше життя…»)

5. Основна форма масового дозвілля (і такий же метод компостування колективного підсвідомого) на розломі 20-річки — серіал! Нескінченна китайська «стіна плачу». Безрозмірна мильна психодрама, що поглинула за період, який минув, абсолютно всі прайми. Цей відволікаючий телевідпочинок із самого початку позиціюється як «прокладка» між рекламними блоками (на будь-якому каналі). І вже навіть давні багатосерійні сльози мексиканських маріанн або диких троянд нам здадуться світлою ностальгією за чимось щирим, недосяжним… Особливо порівняно з нинішніми багатосерійними термінаторами (made in Ря­шин). Оскільки масштаби (тут виробленого й тут показаного) вра­жають, захоплюють — і зашкалюють. Як відомо, серіальні гонорари (ні за що!) вирили за ці роки нездоланний рів між рештою хороших артистів (зі скромними зарплатами) і «серіальними» нездарами, чий знімальний день оцінюють у кілька тисяч у.о. Тільки в ці роки серіал і стає синонімом усесвітньої вульгарності, телевізійного ідіотизму. (На екрані: кадри з «Об­ручки» — з її 3799-ї серії, яка далеко не остання…)

6. Смерть художності — у «ве­ликому» українському кіно. А з іншого боку — не таке воно «ве­лике», якщо бачити його мог­ли за двадцять років заледве дві тисячі глядачів (у найкращому ра­зі — на фестивалях). За ці роки так і не з’явився національний кінотвір, який було б не соромно і самим подивитися, і світу по­казати. Космополітичні кінофантазії Кіри Муратової не бере­мо до уваги. (На екрані: змішалися люди й коні у фільмах кіно­студії Довженка «Богдан-Зіновій Хмельницький», «Чорна Рада».)

7. Кончина колись популярних «товстих» українських літературних журналів на початку 2000-х. Хоча ще на початку 90-х, на світанку незалежності, всі вони пишалися забороненими текстами з таємних «шухляд». Заборон нині немає. Таємниць — теж. Але з хорошими текстами і з тиражами проблеми. Читачеві, властиво, ніхто не пише. Читач пішов «на смітник», в Інтернет. На щастя, «укрсучліт» (як жартують деякі дотепники) жива, задерикувата, темпераментніша. (На екрані: хроніка 90-х — люди біля кіосків «Союздруку» купують томики «Дніпра», «Вітчиз­ни», «Києва», «Всесвіту», а потім передають їх одне одному як коштовні раритети.)

8. Із журналістики йде література. У журналістику приходять «жовтуха», «джинса»… (На екрані: газетні розкладки, вітрини кіосків — і всюди в основному суцільні «ж…» або «с…» як образний прес-підсумок високодуховної 20-річки.)

9. Індустрія глянцю — наймогутніша системна стихія нульових. Правда, після недавньої кризи навіть глянець пішов на спад: багато чого закрилося або розорилося. І чому? Про одних і тих самих «мучителів» уже до нудоти остогиділо читати, а про цікавих людей — хто ж про них напише? (На екрані: переливчасті обкладинки з усмішками Лободи, Могилевської, Білик.)

10. Розквіт і забійна сила українських олігархічних телемонополій… Це справді саме «те», чим можна і (комусь) треба пишатися. У телебізнес — в еру незалежності — вкидаються мільярди. І вилучаються — звідти ж — колосальні прибутки. Феномен старого й відносно незалежного «1+1» колись базувався на магії особистостей. І навіть на розумних підводках до дурних інформприводів… Глядачеві ще тієї першої хвилі незалежного комерційного ТБ голосом Сумської дохідливо пояснювали, «хто такий» Бертолуччі або Люк Бессон (в «Імперії кіно»). З часом навіть такі підказки відпадають. І всі наші нинішні телемонополії — скільки їх там є — виконують єдине функціональне завдання... Воно — у зачищенні глядацьких звивин від хоч будь-яких гуманітарних виявів. На 20-му році «незалежного» ТБ в усьому панує триєдиний репертуарний принцип: реготати, жерти, брехати. На цій ниві, погодьтеся, наше ТБ досягло шалених економічних успіхів. (На екрані: учасники щовечірнього телебалагану. Який сенс їх перелічувати?)

11. «Поп-корнове» кіно, яке кардинально змінило за двадцять років систему кінопрокату в нас (і не тільки). Це даність. Її не варто проклинати. Хоча б тому, що на кожен товар є свій покупець. І якщо знайдеться артхаусний шанувальник творчості, скажімо, Ю.Іллєнка, то він все одно знайде у будь-яких засіках скандального «Мазепу». Те ж саме з фон Трієром… Кіно — за двадцятку — давно й помітно «незалежне» від мистецтва. І глядач «Трансформерів» тепер головний глядач. В усьому світі. (На екрані: порожній пакет від поп-корну…)

12. Царство-державство М. Поплавського, ключового фігуранта нібито культурного процесу незалежних років. Ватажок основної спеціалізованої культурної інституції в Україні. Пер­ший співак на Першому Націо­нальному… Апологет кітчу як най­важливішого державного культ­пріоритету за ці ж таки двад­цять... Що характерно: чим більше в різних містах він відкриває своїх філій («кулька»), тим помітніше культурне виродження в тих-таки регіонах… Що за прикмета? (На екрані: черговий прощальний концерт співаючого ректора; танці напівголих студенток; декоративні вишиванки; сало й, звісно, «кропива»…)

13. Загибель «богів» — остаточне руйнування престижу (за ці двадцять) колись почесних і досить важливих для наших художників державних звань, нагород. Їх роздають у промислових кількостях. Причому всім — у кого тільки є волохата рука у відповідній адміністрації. Серед «народних» (за ці роки) — часто пройдисвіти або попсові клоуни. Серед «заслужених» — поодинокі пристойні люди. (На екрані: лацкан піджака Ф.Кіркорова із сяючим українським орденом…)

14. Революційна ротація в надзвичайно пріоритетному гуманітарному відділі — «володарі дум». Публічні місця, на яких раніше возсідали серйозні артисти (драматичні, музичні) або ж мудрі письменники, — помітно й спритно — захопили політики. Точніше — політикани. Саме вони — цими роками — панують у головах. І, відповідно, у студіях — Шустера або Кисельова… (На екрані: люди в піджаках і краватках люто репетують одне на одного, б’ються, сперечаються — хто з них більше любить Україну.)

15. Масовий відплив з країни золотих і мідних оперних голосів (а також м’язистих балетних ніг) — на Захід, на заробітки… Подалі. Певною мірою саме там вони і славлять нашу незалежність: чому б і ні? Молодим скрізь у нас дорога. Але, як правило, рідко хто додому повертається — займатися тут своєю професією. Триста разів писали про таке, тож дай боже цим людям і надалі пристойних контрактів. (На екрані: Оксана Дика співає в Ла Скала, а Вікторія Лук’янець — у Відні.)

16. Культурні погроми й архітектурні зачистки — у столиці та в інших містах. (На екрані: рейдери виганяють художників із майстерень на Андріївському, історичні будинки в центрі Києва зносять бульдозером.)

17. Конвульсії сучасної драматургії, яка живе «поза» українським театром, а той живе поза новими п’єсами. І все-таки якось живе... (На екрані: репертуарна афіша з назвами-кричалками московських антреприз.)

18. Фронтальна реструктуризація колишніх «храмів мистецтв». Тобто переорієнтація їх на потреби маскульту. У Націо­нальній опері Києва гарцює поп-шоу Оксани Марченко. У священній відреставрованій Одесь­кій опері на підмостки запущено череди пародистів різних мастей із однієї великої дороги — телевізійної «Великої різниці»… Україна — не Європа! Уявити, щоб на сцені Ла Скала куражилися попсові босяки під предводительством Тото Кутуньо, неможливо! А у нас досі не звільнено жодного директора… (На екрані: Цекало, Ургант, Собчак та інша братія дуркує в Одеській опері — у вигляді «привидів»…)

19. Поет (прозаїк) в Україні — більше, ніж поет, — за звітний період. Можливо, не всі читали художні твори Андруховича, Жадана або Забужко. Однак широка інтернет-аудиторія добре обізнана з їхніми яскравими пуб­ліцистичними позиціями. Дода­ти до «обмундирування» своїх «Пегасів» обов’язкові металеві (публіцистичні) обладунки — теж форма творчого існування в літературному світі… У тому світі, де ми маємо бойову «могучу» кучку: згадані Андрухович, Забуж­ко, Жадан і примкнулі до них Шкляр, Матіос. (На екрані: Андрухович розповідає, яким він бачить майбутнє Донбасу, а За­буж­ко розповідає, де вона бачить тим часом Андруховича.)

20. Метелики, що летять на вогонь… Наші регулярні обнадійливі сюжети про разові яскраві творчі спалахи молодих співвітчизників… Які, мабуть, після перших же успіхів — чи то тануть, чи то згоряють? Принаймні поки що не підтверджують покладених на них надій і сподівань. Приклад того ж таки режисера І.Стрем­бицького... «Вистрелив», спалахнув. А потім? Чи то перегорів? Чи то шукає «свій» шлях у якихось регулярних творчих муках і лабіринтах? Принаймні хочеться побажати йому (і їм) подальших можливих успіхів. (На екрані: кадр із фільму І.Стрембицького «Подорожні» — люди кудись бредуть у темряві…)

P.S. Погляди автора можуть не збігатися з позицією редакції, з думкою «форумів» і з громадянською місією Міністерства культури.
My Webpage

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх