,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українці. Володимир Лучук: Сонце в мене закохалось по вуха!
  • 2 сентября 2011 |
  • 17:09 |
  • bayard |
  • Просмотров: 2932
  • |
  • Комментарии: 6
  • |
0
Приміром, зібрати в себе всі перші поетичні книги сучасників. Чи домогтися, щоб всі члени його родини стали літераторами, увійшли до Спілки письменників. Ну, всіх перших поетичних збірок зібрати нікому не дано, такі вже наші книготорговельні справи, та ще на додаток із заборонами певних видань, репресіями на певних авторів. Але що поетична бібліотека Володимира Лучука була чи не найповнішою в Україні, то вже так. І намір мати письменницьку родину виявився здійсненним: дружина Оксана Сенатович була також визнаною поетесою, син Іван – визнаний поет і перекладач, другий син Тарас - відомий перекладач і літературознавець. Друкувала свої твори і старша сестра, примітна в літературних колах невістка. Про внуків говорити рано, можна лишень сподіватися…

Українці. Володимир Лучук: Сонце в мене закохалось по вуха!
Літературна родина: Іван Лучук, Оксана Сенатович, Володимир Лучук, Тарас Лучук


Народився Володимир Лучук 27 серпня 1934 року в селі Матче на Холмщині (тепер це територія Люблінського воєводства Республіки Польща). Ще в дитячі роки виявляв зацікавлення літературою. Оскільки після Другої світової війни рідне село опинилося в на польській території, сім’ї Лучків довелося перебратися до містечка Рожища на Волині. Далі – Львів, навчання в університеті ім. І. Франка, праця у львівській молодіжній газеті “Ленінська молодь”.

У львівському поетичному світі Володимир з’явився якось несподівано і відразу. Я не пригадую іншого такого дебюту – коли вже перша добірка молодого автора “Довір’я” (1959) була надрукована без жодних правок, на які в ті часи просто хворіли редактори. Та й сприйняли книжку всі беззаперечно як свіже слово.

Досі не забулися рядки із його першого надрукованого вірша:

Сонце в усмішці, сонце слуха

Серця мого пісні,

Сонце в мене закохалось по вуха,

А ось ти ні крапельки, ні…

Прийняли Лучука до Спілки письменників за одну поетичну збірку – нормою на ті часи було не менше двох.

Випало так, що ми здружилися, і коли після закінчення університетських студій треба було визначатися із помешканням, ми вирішили шукати квартиру разом. Допоміг нам у тому славнозвісний львівський поет Андрій Волощак. За дивним збігом обставин саме він у перші дні німецько-радянської війни надав прихисток дружині загиблого прикордонника разом з її двома дітьми. Тож тепер вона на знак подяки відгукнулася на рекомендацію письменника й взяла нас квартирантами. А потім стараннями тодішнього керівника письменницької організації Петра Козланюка ми з Лучуком разом отримали двокімнатні квартири у новозбудованому письменницькому будинку – тож двері наші не зачинялися.

Українці. Володимир Лучук: Сонце в мене закохалось по вуха!
Студентські роки. М.Петренко, В.Лучук


Але на початках нашого спільного життя у квартирі офіцерської вдови назбиралося немало курйозних моментів, про які понині згадується із теплою усмішкою. Хоча б з історією про поживну дієту. Я вирішив кинути курити, і за місяць набрав зайвої ваги десь близько семи кілограмів. Лучук тоді мав проблеми із здоров‘ям, певна стадія туберкульозу, тож геть схуд. То вирішив і собі поправитися. Йому порадили спеціальну дієту: на ранок до бокала пива склянку сметани, пару яєць. Оскільки снідали разом, то Лучук підмовив і мене до свого раціону, заради братства. Результат виявився абсолютно протилежним: Лучук худне, а я набираю ваги.

Зібралися в гості на чийсь день народження. Зайшли на базар купити квітів, тоді це було певною проблемою. Гарні тюльпани продавав чоловік, як тепер би сказали, кавказької національності. Букет із трьох квіток коштував п‘ять карбованців. А один тюльпан чомусь один крб. То ми й вирішили схитрувати: я купую один тюльпан, Володимир другий, потім ще один. Розплатилися, склали квіти докупи. “Нєт, – кричить кавказець, – так нєльзя, ето уже букет, доплачівайте!..” Ми знову розділили тюльпани. Кавказець тільки головою похитав: “Хітриє хахли!..”

На початку 60-х мене запросили керувати літературною студією Політехнічного інституту. Здібна молодь підібралася, я втішений. За якийсь час з’явилася першокурсниця із добіркою гарних віршів. Я похвалився Лучукові, а він: познайом мене з нею!.. І от, в його долі з’явилася поетеса Оксана Сенатович.

А тут такий от усміх долі (я згадував раніше): нам ще неодруженим надають квартири у щойно збудованому письменницькому будинку – Петро Козланюк вирішував питання перспективно. За тиждень помирає також новосел Григорій Тютюнник, мій не лишень земляк, а й старший опікун. Мені якось незатишно в самотній хаті, я залишаю на проживання Богдана Гориня, сам їду на Далекий Схід, трапилася така нагода. Повертаюся за два місяці – Оксана вже живе в Лучуковій квартирі…

А якось прибігає Лучук до редакції “Жовтня”, схвильований, і з порога: “Сидите тут, наче нічого не трапилося, а в Москві Хрущова зняли!”. Ми лише перезирнулися: того Хрущова зняли ще місяць перед тим.

Гостюємо в Лучука вдома, традиційно граємо в «тисячку». Аж тут перегорає лампочка. Володимир кричить до дружини, що порається на кухні: “Оксано, ти політехнічний закінчила, тут лампочка перегоріла, заміни!”

Українці. Володимир Лучук: Сонце в мене закохалось по вуха!
Літературний вечір у школі


Якось несподівано для мене Володимир Лучук відходив від чистої поезії, дедалі більше часу присвячуючи дитячій літературі та перекладам із слов‘янських мов, особливо із лужицької, з часом став чи не найбільшим знавцем їхньої поезії, ініціатором видання альманаху сербо-лужицької поезії українською мовою – де здійснив, до слова, левову частку перекладів. Так само примітний був і на терені дитячої літератури, власне, найавторитетнішим поміж львівських ще й на сьогодні не таких численних авторів цього жанру. Згадати хоча б такі його книжки: “Уставати рано треба” (1962), “Я малюю голуба” (1967), “Сіла хмара на коня” (1968), “Хитрий лис фарбує ліс” (1970), “Зелене Око” (1974), “Чарівний глобус” (1977), “Казкова орбіта” (1981), “Маленькі друзі” (1984), “Загадковий зореліт” (1988), “Найрідніші слова” (1989).

І ось, він знову вибирається до Лужиці. Того дня з’явився на дачі – але вбраний не до праці: біла сорочка, в костюмі, при краватці. Походив поміж дерев, обдивився. Потім рушив від двора до двора – прощається надовго, то наче кожному має щось сказати. Заглянув до Івана Гущака, Тараса Салиги, Левка Різника, Любомира Сеника, до мене. Хоч насправді перекидався кількома словами, жартував – бо в нього піднесений настрій, йому весело передчуттям майбутніх мандрів.

Поїхав – дорога в Лужицю пролягала через Київ, там мав ще отримати в’їзну візу у Німецькому посольстві.

Зранку 24 вересня 1992 року потяг доїжджає до Києва, а Лучук не встає з постелі. До нього – а він як заснув ще звечора, та й навіки…
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх