,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Українська мова
-5
Украї́нська мо́ва [ukrɑ'jɪnʲsʲkɑ 'mɔwɑ] — мова корінного населення України. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також в Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Виникла на основі південних діалектів розмовної мови Київської Русі.
Українська мова

Поширеність української мови (поч. XX ст.)


Поширена в: Україна, Росія, Молдова, Канада, США, Казахстан, Білорусь, Румунія, Польща, Бразилія, Словаччина
Регіон: Східна Європа
Носії: мова спілкування від 41 млн.до ~ 45 млн.
рідна ~ 37 млн.[2]
друга мова ~15 млн.
Місце: 26 або 27
Класифікація: Індоєвропейська
Слов'янська
Східнослов'янська


Правила української мови регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія, ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія, соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ (комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. Потебні НАНУ (зіставна лінгвістика).

З точки зору фонетики, лексики та граматики найближчою до української є білоруська мова (84% спільної лексики). З точки зору лексики близькими до української є також польська (70% спільної лексики), словацька (68% спільної лексики) та меншою мірою російська мова (62% спільної лексики).

Класифікація

Українська мова належить до індоєвропейської мовної родини, слов'янської групи і разом з російською та білоруською до східнослов'янської підгрупи. Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова:
починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі (зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови),
обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.

Відмінності щодо інших слов'янських мов

Українська мова

Схема родинних взаємин слов'янських мов.


На фонетичному рівні:
найбільша кількість фонем — 48.
найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність.
найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків.
чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та (на письмі — і) на фонемному рівні.

На морфологічному рівні:
послідовне збереження флексій кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов)
паралельне використання флексій давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові)
збереження паралельних форм творення майбутнього часу (ходитиму, буду ходити).

Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.

Вплив на інші мови

Українська мова вплинула на інші сусідні слов'янські мови, особливо на польську та російську літературні мови, меншою мірою на білоруську. До багатьох мов світу увійшли українські слова «гопак», «козак», «степ», «бандура», «борщ» (польською було запозичено українські слова «hreczka» — гречка, «chory» — хворий, російською «бублик» — бублик, «подполковник» — підполковник, румунською «ştiucă» — щука, «holub» — голуб, білоруською «ўлік» — облік, «сякера» — сокира тощо). У свою чергу до української було запозичено багато слів з церковносло'янської мови («приязнь», «злочин»), латини («раптом», «мета»), давньогрецької мови («огірок», «троянда»), різних тюркських мов («кавун», «тютюн»), німецької («фарба», «дах») та російської («копійка», «вертоліт») мов, менше з польської («ґудзик», «лялька») та білоруської («розкішний», «ззаду») мов. Також українська мова вплинула на діалекти сусідніх мов, як-от гутор дінських козаків («злыдарить» — злидарювати, «кидаться» — скидатися, «вон зарас гутарить» — він зараз говорить).

Назва

Назва «українська мова» вживалася, починаючи з XVI ст., на позначення мови козацьких земель, однак до сер. XIX ст. основною назвою мови, що тепер зветься українською, була назва «руська мова». Ця назва почала вносити плутанину від моменту приєднання України до Московії та згодом Російської імперії, оскільки росіяни у XVIII ст. стали позначати свою мову схожим прикметником (рос. русский языкъ).

Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізняти від російської за допомогою різних назв, назва «українська мова» зрештою поступово перемогла в усіх українських регіонах.

Крім того в різний час вживали такі назви:
про́ста мова в пізньому середньовіччі на противагу книжній
малоросійська / малоруська мова чи південноросійська / південноруська мова в Російській імперії
русинська мова (офіційно), руська мова (розмовно) в Австро-Угорщині
угроруська або карпаторуська мова в Угорщині
козача / кубанська мова або просто балачка на Кубані

Українська мова виділилася безпосередньо з праслов'янської мови у період від VI — VII ст. до XI ст.[15] (різні вчені по-різному трактують час виокремлення української мови). Літературна мова на основі народної розмовної мови існує від XVIII ст.


Географія поширення

ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході. З-поміж неслов'янських мов українська приблизно від 895 р. межує на заході з угорською, що належить до фіно-угорської сім'ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; до 1945 р. та від початку 90-х р.р. XX ст. також з кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім'ї.

Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб української території, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.).

Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це їдиш (з XV ст.) та — серед слов'янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (її вплив посилюється з XVIII ст.). В окремих регіонах українська мова мала тісні контакти також з румунською (Буковина, Північна Бесарабія, Буджак, Придністров'я), угорською (Закарпаття), словацькою (Пряшівщина у Словаччині) та білоруською (Берестейщина, Чернігівщина) мовами. Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені у часі та територіально.
Українська мова

[i]Вільне володіння українською (фіолетовий колір) та російською (блакитний колір) у 1998 та 2001 р.р.


Кількість носіїв

Українська мова

Етнічна карта Австро-Угорщини


Українська мова

Поширеність української мови на території України


Українська мова є рідною мовою українців, які проживають на території України (за переписом 2001 р. рідною її вважали 32,6 млн осіб — 67,5% населення України, та 85,2% етнічних українців) та поза межами України: у Росії (там нею володіє 1,8 млн осіб), Молдові (без врахування Придністров'я українська є рідною для 181 тис. осіб, мовою щоденного спілкування українська є для 130 тис. осіб), Канаді (володіє 174 тис. осіб), США (129 тис. мовців), Казахстані (говорять українською 128 тис. осіб[23], однак володіють більшою чи меншою мірою до 732 тис. осіб), Білорусі (рідною називає 116 тис. осіб), Румунії (57 тис. мовців), Польщі (23 тис. осіб, що постійно проживає на території Польщі та від 20 до 450 тис. осіб з числа трудових мігрантів), Бразилії (щонайменше 17 тис. мовців), Словаччині (11 тис. осіб, які назвали свою мову українськоюта 24 тис. осіб, які назвали своєю мовою «русинську») та інших країнах.

Українська мова займає за кількістю її носіїв, відповідно до різних джерел, 25 або 22 місце у світі. Вона є також третьою або другою за поширеністю серед слов'янських мов. За різними оцінками загалом у світі українською мовою говорить від 41 млн. до 45 млн. осіб, вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.

В Україні близько 31 мільйона осіб може спілкуватися українською мовою. В останні роки ця цифра поступово зростає.

Річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 році склав 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. складав 70% (для російськомовних видань ці цифри навпаки зростають з 18% до 64%). На книжковому ринку України переважають російськомовні видання. За даними Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що їх реалізують в Україні, вийшли друком в Росії.

На існуючу деформованість мовної ситуації в Україні вказує співвідношення носіїв української і російської мов, що не відповідає співвідношенню етнічних українців і росіян на її території. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8% населення України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%.

Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 році:
українську мову вважали рідною лише 64,3% населення,
російську 34,4%,
іншу — 1,5%.

Мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері були:
переважно українська — 41,8%,
переважно російська — 36,4%,
обидві мови (залежно від обставин) — 21,6%.

Графіка

Українська мова

Перша сторiнка «Букваря» Івана Федоровича, надрукованого у Львовi в 1574 році.


Традиційно для запису української мови використовували кириличні літери. Це пов'язано зі східним обрядом української церкви, яка довгий час була єдиним впроваджувачем освіти. До XVIII ст. століття вживали класичний кириличний шрифт, в XVI-XVII ст. паралельно використовували також «козацький скоропис», в якому написання літер було іншим («хвилястим» або «бароковим»). В XVII ст. Петро Могила розробив спрощений кириличний шрифт, який пізніше в Російській імперії ввів Петро I під назвою «гражданка». З Росії використання цього шрифту поширилося на інші народи, що вживали кириличне письмо. Таким чином творення нової української орфографії відбувалося на базі гражданки.

Сьогодні для запису української мови використовують адаптовану кириличну абетку із 33 літер. Особливостями українського алфавіту порівняно з іншими кириличними є наявність букв Ґ, Є та Ї (щоправда Ґ вживають також в урумській та іноді в білоруській абетках).

В різні історичні епохи для запису української мови використовували також латинську абетку різних редакцій. Сьогодні українська латинка не має єдиного стандарту та офіційного статусу. Її вживання вкрай обмежене (як правило це публікації на тему власне української латинки). Дискусії щодо уніфікації та можливого впровадження латинки в український правопис відбувалися в 1920-ті роки, після 1991 року вони відновилися.

Правопис

Правописні пошуки, що почалися наприкінці XVIII ст. із зародженням сучасної літературної мови, закінчилися на початку XX ст. виданням «Словаря» Бориса Грінченка. Праця Грінченка стала неформальним правописом і зразком для українських письменників та видань від 1907 р. аж до створення першого офіційного українського правопису 1918 року.

17 січня 1918 р. Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису», які, проте, не охоплювали всього обширу мови. 17 травня 1919 р. Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису», які й стали основою для усіх пізніших доопрацювань та поправок.

23 липня 1925 року Рада Народніх Комісарів УСРР постановила організувати Державну Комісію для впорядкування українського правопису (Державна Правописна Комісія). До неї увійшло понад 20 науковців з УСРР, які висловили бажання запросити також представників Західної України: Степана Смаль-Стоцького, Володимира Гнатюка та Василя Сімовича.

Після майже річної праці у квітні 1926 р. «Проєкт українського правопису» надруковано для ознайомлення широких кіл суспільства. Після кількох місяців обговорення та розгляду проекту на Всеукраїнській Правописній конференції (26.V — 6. VI 1927 р.), правопис ухвалили згідно з постановою РНК з 6 вересня 1928 р. Він увійшов до історії як «харківський» або «скрипниківський правопис» — від місця створення чи прізвища тодішнього народнього комісара освіти Миколи Скрипника.

В 1929 Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджений з повним правописом, що виробила Державна Правописна Комісія і затвердив Народній Комісар Освіти (6.ІХ.1928 р.)

1933 року правописна комісія на чолі з А. Хвилею затаврувала харківський правопис як «націоналістичний», негайно припинила видання будь-яких словників і без жодного обговорення у дуже стислий термін (за 5 місяців) створила новий правопис, що як ніколи до того уніфіковував українську та російську мови. З абетки вилучено букву ґ, а українську наукову термінологію переглянуто і узгоджено з російсько-українськими словниками (Інститут української наукової мови було зліквідовано у 1930 році). Цю редакцію правопису схвалено постановою Наркома освіти УСРР від 5 вересня 1933.

Ще деякі незначні зміни прийнято у редакції правопису 1946 року і у 1959 (вийшла друком наступного року). Вона була повязана з документом «Правила русской орфографии и пунктуации», який вийшов у 1956 р. Від 1960 аж до 1990 р. офіційною була саме редакція 1960 року.

Після початку «перебудови» питання удосконалення українського правопису знову стало актуальним — редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при ЛММ АН УРСР. Проект обговорювали і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка (головою якого був Дмитро Павличко). Новий варіант затверджено 14 листопада 1989, а опубліковано у 1990 році. Головними досягненнями стало відновлення букви ґ та кличного відмінка (за радянських часів він був необов'язковим і називався клична форма).

Сьогодні попри існування офіційного правопису української мови, він не є єдиноприйнятим. Навіть в Україні чимало видавництв та видань використовують інші версії правопису, які або схиляються до «скрипниківки», або відрізняються від офіційного правилами передачі слів іншомовного походження.

Лексика

Українська мова

Пересопницьке Євангеліє — пам'ятка староукраїнської мови та мистецтва XVI ст.


Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.

В українській мові є численні запозичення з інших мов:

Лексика української мови на 38% відрізняється від російської, на 32% від словацької, на 30% від польської та на 16% від білоруської мов. Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37%, а шведська від норвезької на 16%.

Діалекти

Українська мова

Діалекти та групи діалектів української мови.


Сучасна українська мова має три наріччя:
північне наріччя побутує на терені Чернігівської, Житомирської, Рівненської, Волинської, північних частин Київської та Сумської областей.
південно-західне наріччя поширене на території Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, Хмельницької, Вінницької, Тернопільської, північно-західних частин Кіровоградської та Одеської областей, південно-західної частини Київської області, південної частини Житомирської області, західної частини Черкаської та пів­нічної частини Миколаївської областей.
південно-східне наріччя охоплює Полтавську, Харківську, Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Херсонську області, Крим, південно-східні частини Київської, Сумської, Кіровоградської, Одеської, східну частину Черкаської та південну частину Миколаївської областей. До цього наріччя належать говори Середньої Наддніпрянщини, що є основою літературної мови.

Діалекти української мови відрізняються лексичним складом, фонетикою, стилістикою. Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Однією з характерних особливостей кожного з наріч української мови є лексичні діалектизми — слова або стійкі словосполучення, які не входять до лексичної системи літературної мови, а є елементом лексики певного говору (діалекту). Найбільше діалектизмів є серед іменників, рідше — серед дієслів, прикметників, прислівників, службових частин мови.
У північних говорах: глива (груша), коросліп (пролісок), товар (худоба), конопляник (горобець), клювок (дятел), ключина (кроква), копаниця (лопата), гладишка (глечик), живець (джерело), веселуха (райдуга), ляскавиця (грім), мигунка (блискавка), хупавий (гарний), бігме (їй-богу), ік (до) та ін.;
У південно-східних говорах: жалива (кропива), курай (перекотиполе), перетика (перелісок), скот (худоба), бовдур (димар), вагани (ночви), кабиця (літня піч), кип'яч (окріп), зобува (взуття), киря (сокира), хвища (сильний дощ), кура (заметіль), бокасувати (ходити боком), випасатися (тинятися), желіпати (кричати), но (але) і т. ін.;
У південно-західних говорах: крумплі (картопля), ярець (ячмінь), хопта (бур'ян), вивірка (білка), когут (півень), льоха (свиня), маржина (худоба), тайстра (торба), нецьки (ночви), плова (дощ), цмок (веселка), стрий (дядько по батькові), вуйко (дядько по матері), нанашко (хрещений батько), банітувати (лаяти), пантрувати (стежити), окмітовувати (помічати), витуманити (видурити), далебі (їй-богу), ід (до) і ін.

Суржик

Українська мова

Використання суржику в регіонах України за даними Київського міжнародного інституту соціології, 2003 р.


Суржиком називають ненормативне мовлення українців в Україні та поза її межами, яке увібрало в себе елементи російської мови — насамперед лексичні та меншою мірою морфологічні (фонетика та граматика залишаються українськими).

В Україні суржик є варіативним і позасистемнним: одна людина може вживати в одному реченні і українське слово, і його російський відповідник. Поза Україною суржик може унормуватися і перейти у статус українського діалекту (прикладом є кубанська балачка).

Фактично суржик є «низьким стилем» у сучасній українській мові в Україні. При цьому його дуже важко описати через велику регіональну та індивідуальну варіативність. Попри спільні риси на індивідуальному рівні суржикомовці вживають різну кількість русизмів, ступінь морфологічного спотворення російських лексем також є різною.

Іноді базова лексика заміщується запозиченями з російської мови, які при цьому спотворюються: рибйонок – «дитина», супруга – «дружина», дєвочка – «дівчинка», мальчик – «хлопчик», женщина – «жінка», тьоща – «теща». Іноді запозичується лише професійна термінологія та назви місяців: январ – «січень», хвевраль – «лютий», март – «березень», апрель – «квітень».

Взагалі велика індивідуальна варіативність пояснюється тим, що нинішні суржикомовці мають змогу формувати свій індивідуальний стиль не лише за рахунок російських лексем, які залучаються через ЗМІ та безпосередні контакти з носіми російської мови, але й широкого поширення української літературної норми через українськомовні ЗМІ, державні та освітні установи, технічну та методичну літературу. Від здобуття незалежності України ступінь проникнення української літературної норми став значним у Північній та Центральній Україні, на Слобожанщині, Херсонщині та Одещині — зараз спостерігається поступова українізація суржику.

Найосвіченіші суржикомовці володіють принаймні трьома засобами мовної комунікації:
літературною українською мовою,
українським варіантом російської мови,
та українсько-російським суржиком для побутового спілкування з родичами та знайомими.

Майбутнє суржику в Україні залежатиме від рівня освіченості українців – що освіченіша людина, то менше засміченою буде її мова.

Поза Україною суржик залишатиметься засобом спілкування між українцями в російській діаспорі та буде поступово згасати з асіміляцією українців росіянами.

Статус

До 1990-х років українська мова бл. 376 років перебувала під забороню чи під утисками, піддавалася репресіям або не мала повноправного державного статусу в тих країнах, до складу яких входили українські землі.

Українська мова мала державний статус в Українській Народній Республіці від 3 січня 1919. У новітні часи в Україні державний статус українська має від 27 жовтня 1989 року, коли було внесено відповідні зміни до Конституції УРСР.

Україна

Відповідно до ст. 10 (Розділ І — «Загальні засади») Конституції України[49] українська мова є єдиною державною мовою України.
« Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом. »


Окрім того ще шість статей Основного закону України — 11, 12, 92, 103, 127 та 148 — теж певною мірою стосуються функціонування української та інших мов в Україні та мовних потреб українців, що мешкають поза межами України.

Сферу вживання української мови також окреслює рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.

Не дивлячися на конституційність статусу української мови, дуже часто її державність є декларативною. Чинний Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, що також регулює використання української мови в Україні, фактично по-іншому окреслює сфери застосування української мови (практично всюди замість неї може використовуватися російська чи інша мова).

Придністров'я

Відповідно до статті 12 Конституції невизнаної Придністровської Молдавської Республіки, українська мова є однією з трьох офіційних мов ПМР[.
« Стаття 12.

Статус офіційної мови на рівних началах надається молдавській, російській та українській мовам. »


У законі «Про мови в Придністровській Молдавській Республіці» від 1992 р. зазначено, що українська мова оголошується державною нарівні з молдавською та російською. Відповідно до Закону, батьки або особи, які їх замінюють, мають право обрати для дітей дошкільний заклад і середній загальноосвітній заклад з відповідною мовою виховання і навчання[53].

Одним з законодавчих актів, що регулює вживання української мови в Придністров'ї, є Указ Президента Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова «Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури і освіти, задоволення соціальних потреб українського населення Придністровської Молдавської Республіки» від 12 лютого 1992 р.

Інші країни

Поза Україною та Придністров'ям статус української регулює «Європейська хартія регіональних мов», зокрема в Польщі, Румунії, Хорватії[54] та Словаччині. На інших історичних українських територіях, які перебувають поза кордонами України (Берестейщина в Білорусі, Східна Слобожанщина та Кубань в Росії) українська мова не має певного статусу.





Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх