,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Диригент Кирило Карабиць: «Росія може витрачати мільярди на амбіційні проекти Гергієва, а в Україні навіть амбіцій немає»
  • 25 июля 2011 |
  • 14:07 |
  • bayard |
  • Просмотров: 15660
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Мешкає в Парижі. Співпрацює з симфонічним Борнмутським оркестром. Званий гість на престижних європейських форумах. Найближчим часом виступить у Лондоні в рамках фестивалю «Промо». А восени — тимчасово — додому, щоб із «Київськими солістами» презентувати шість концертів Баха в залі філармонії.

…Отож у форматі наших (уже майже традиційних) літніх зустрічей у редакції DT.UA — знаменита в Євро­пі людина, диригент Кирило Карабиць.

— Кириле, ви вже не один рік працюєте в цікавому британському курортному містечку Борнмут… А знаєте, наприклад, що саме в Борнмуті почив вічним сном великий Толкієн?

— Автор «Володаря перснів»?! Скільки часу там, але чую вперше! Тепер уже поцікавлюся обов’язково…

— Як вам саме місто?

— Чудове містечко на березі моря, з безліччю вілл. Мені важливо, що там підтримують молодих музикантів. Багато концертів. Місцевій публіці подобається. Атмосфера цікава й приємна.

Але в Борнмуті я — працюю. А живу — в Парижі.

— Здається, саме в Парижі ви вперше й засвітилися для Європи, коли прийшли в оркестр Radio France?

— Так, то був чудовий період! Значною мірою цей факт біо­графії і вплинув згодом на мою репутацію музиканта: ага, якщо з таким оркестром попрацював, то і людина серйозна, і довіряти йому можна…

— Ви, наскільки можна судити, більше людина Європи, ніж одного місця перебування. Чому саме Париж обрали місцем для життя?

— Ну як вам пояснити… Сприймаю Париж як дуже важливе для себе місто. Я опинився там, коли почав працювати зі згаданим вами оркестром. Потім — звик. Із Парижа напрочуд легко потрапити в будь-яку точку Європи. У той-таки Лондон —дві години потягом. У Брюссель — усього година. І в Амстердам теж. До того ж у Парижі просто приємно гуляти, дивитися на людей. Хоча відпочивати після концертів — не дуже… Надзвичайна насиченість туристична. Проте все ж таки — Париж! Така вже доля диригента — з міста в місто, практично по всій карті.

— Сьогодні в Європі досить помітне диригентське «лобі» з пострадянських країн. Ліверпульським оркестром, наприклад, керує пітерський — Василь Петренко, ви — у Борнмуті… Та й інші приклади є. Що ж виходить, витісняєте музичних аборигенів?

— Така тенденція справді спостерігається... Андріс Нель­сонс із Риги — у Європі. Воло­димир Юровський співпрацює з Лондонським оркестром. Ро­сійсь­кий диригент Сагієв (більше відомий як асистент Гергієва) також у пошані…

— Сагієву, про якого ви згадали, вочевидь сприяв Гергієв. А хто вам допомагав далеко від батьківщини?

— Ніхто. І ніколи… Може, це й добре? Оскільки прізвище Карабиць там явно не має очікуваного резонансу… Та й яка «допомога», коли в західному світі конкуренція серед диригентів надзвичайно жорстка! Чого б раптом через прізвище мене стали запрошувати? Для них важливо, де був, що робив, який рівень майстерності. Ще їм важливо, що скаже музична критика.

— А хто більшою мірою визначає долю запрошеного в якийсь західний оркестр диригента — тамтешній директор чи якась державна структура?

— Дивлячись хто й дивлячись де. Безперечно, в цьому питанні велику роль відіграє артистичний директор оркестру. Саме він робить перший крок назустріч диригентові.

Коли я приїхав у той-таки Борнмут, то вже самі музиканти, попрацювавши зі мною, сказали: хочемо цього… Тобто і музиканти вступають у гру. І диригент значною мірою, дуже значною, залежить саме від оркестрантів… Фактично вони — своєю більшістю — й визначають його долю.

— Тобто вирішальна все-таки думка музикантів, а не адміністраторів?

— Багато в чому… Музикантам потрібно сподобатися. А сподобатися інколи важко. Чому? Бо «подобатися» — одна мета, а «робити музику» — інша. А коли «робиш музику», то, повірте, не завжди і не в усьому вгадаєш.

— Ось цікаво, яка середньомісячна зарплата у невидатного музиканта з борнмутського оркестру?

— Ну, думаю, тисячі три євро на місяць… Це не так багато… Але достатньо для того, щоб оплачувати оренду житла, кредит, якось планувати відпустку. Дехто може прожити на ці гроші, працюючи тільки в оркестрі…

— У Фелліні є великий фільм — «Репетиція оркестру». Уже на основі свого досвіду в Борнмуті або Парижі можете сказати — стрічка реальна чи надміру метафорична?

— Звісно, я бачив цей фільм. Але… Все так і… не так, як на екрані. Безперечно, це фільм-метафора. Оскільки в житті диригента інколи трапляються і більш складні й навіть страшні ситуації… Без романтики, без феллінівської філософічності. Тобто музика — це романтика, а все, що навколо неї, — це ціла система, це окремий «фільм».

— Чого більше повинен проявляти диригент вашого віку й вашого статусу в роботі з оркестрантами: жертовності чи диктаторства? Бо ж як їх усіх «вимуштруєш» без тоталітарних посягань?

— На Заході диктаторство з боку диригента неможливе в принципі.

— Так?

— Так. Оскільки персонально я як диригент дуже залежу від музикантів. Як уже зазначив, усі вони «голосують» за мене після концерту — і цими ж голосами визначають: хочуть мене й надалі бачити за диригентським пультом чи ні… Тому подумайте, як я можу бути диктатором?

— Не знаємо, як там, на Заході, а в Україні…

— Ну, можливо, і тут колись «цивілізація» переможе? Можли­во… А може — і ні. В Україні, до речі, стати «диктатором» дуже навіть легко… Ну ось приклад… Недавно керівництво нашої Національної опери дивним чином анулювало посаду головного диригента в цьому головному театрі країни… Це неймовірно… Коли диригент Кожухар із подивом звернувся в Мінкульт, там відповіли: «Це внутрішні справи театру!».

А хіба це не диктатура стосовно музики? Або… Кажуть, нібито деяким нашим оркестрантам у тому ж театрі урізали 50% від їхніх ставок… Що ж тепер робити цим музикантам — грати упівсили, на 50% своїх можливостей? Вражаюче… У тій-таки Франції таке неможливе.

— У тій-таки Франції чи в тій-таки Британії — якими художніми враженнями частіше підживлюєтеся? Що рекомендуєте дивитися-слухати своїм друзям?

— Завжди цікаві події в Лондоні! Тільки Ковент-Гарден чого вартий! Безліч прем’єр, фестивалів. Наприклад, фестиваль «Промо», в якому я беру участь цього літа, збирає найкращі оркестри світу… І публіка там годинами слухає серйозну музику.

Зауважу також, що й українських музикантів цінують на Заході… Попов, Штонда, Мики­тенко, Лук’янець, багато інших наших виконавців. Але все-таки цього не порівняти з тим, що робить, приміром, Валерій Гергієв — як місіонер російської музики і в Європі, і в усьому світі. Я навіть уявити не можу, що повинно статися, аби така людина з’я­вилася колись в українському музичному театрі, зробивши тут давно необхідну революцію!

— Гергієв, звісно, великий музикант і особлива людина, тісно пов’язана з російським політикумом, який і допомагає багатьом його проектам…

— Річ не тільки в особистості Гергієва. Річ ще й у державі, яка таким чином демонструє свої амбіції. І в цьому плані амбіції Росії та України — хоча б у культурному плані — навіть порівнювати неможливо! Гергієв, окрім усього іншого, потрапив у ситуативний струмінь, коли його країна утверджує свої пріоритети — в усьому світі… Для них нічого не варто витратити кілька мільярдів на гергієвські проекти, якщо він — місіонер культури й державності і якщо російську музику підняв на високий рівень.

В Україні, повторюю, немає не те щоб амбіцій у таких речах — навіть «вібрацій» немає…

А Гергієв — так, він фанатик, він раб тієї музичної системи, яку сам і створив: не може зупинитися, прагне всього й відразу. Береться за «Пасхальний фестиваль», за конкурс Чайковського, за нові концертні зали… Динаміка його роботи й життя — надзвичайна. Але й результат вагомий.

— А про кого з українських диригентів, які на Заході, ви б могли сказати щось подібне?

— Безперечно, це Роман Кофман, мій учитель. Бачуся з ним. Спілкуюся, хоча й рідше, ніж хотілося б… Мені здається, що й Роман Ісаакович відчуває складні моменти в музичному житті нашої країни… Нашу нескінченну хандру, неспроможність… Український бізнес чомусь постійно підтримує тільки російських оперних зірок. Дмитро Хворостовський — хороший співак. Але чому до своїх, українських, трохи уважніше не придивитися, а потім — не розкрутити? А тому, що в усьому — рабська психологія українців. Еліта кожної нації запитує себе: а в що вкладаємо власні кошти? Французи думають — куди, у кого? А чи думають про це українці… Якщо самі собі не потрібні, то кому будемо потрібні у світі?

— 2012-го у вас закінчується контракт у Борнмуті. Маєте намір продовжувати?

— Є надії. І, звісно, є бажання працювати. Тим більше що конфліктів там немає, є творчість.

— Чи відчуваєте, що ваша виконавська, диригентська манера якимсь чином змінюється — не тільки з часом, а й у зв’язку з умовами роботи в різних колективах?

— Гадаю, триває певний процес розкриття самого себе… І це відбувається завдяки різним творам, через які проходиш у процесі роботи. Різні композитори відкривають тобі щось невідоме, те, чого й сам раніше не підозрював у собі…

— І хто з композиторів вас розкрив — для самого себе?

— Багато їх… Дехто безпосередньо пов’язаний із нашою країною або зі слов’янством. Наприклад, дід Чайковського був українського роду — Чайка.

А взагалі, музика Чайковсь­кого пробуджує у мені щось таке, чого інколи навіть боюся. І чим глибше в це поринаєш, тим більше розумієш, наскільки ці почуття важко висловити лише в системі одного концерту.

Наприклад, ос­тан­ній раз диригував Чайковського в Лондоні з Королівсь­ким оркестром. І то­ді ж відчув: щоб дій­ти до ідеальної інтерпретації Чай­ковсь­кого, двох репетицій замало. Для цього треба мати особ­ливі стосунки з тим оркест­ром і знати, на що натиснути, де піддати, а де, навпаки, зменшити.

Взагалі, ця музика відчиняє для мене двері, через які хочеться дивитися, а що там… далі.

Але, виходить, завдяки Чай­ковсь­кому відчинив одні двері, пройшов, а далі — нові…

Також «б’є» мене музика Про­коф’єва. Недавно диригував «Скіфську сюїту»… Це ж наша, українська тематика. Композитор прожив майже 19 років в Україні й подав теми «скіфства», старо­слов’янської культури на рівні вібрацій… І коли відкриваю цю партитуру, відчуваю, як це все приходить уже до мене.

— Після якого-небудь виснажливого концерту Чайковсь­кого — як реабілітуєтеся?

— Важко… Бувають дні, що навіть бачити нікого не хочеш після концерту…

— А серед музикантів із різних європейських оркестрів багато енергетичних вампірів, котрі з бідного молодого диригента викачують енергію?

— Вампіри?! Бувають… Точ­ні­ше, бувають провокації, які інколи створюються на репетиціях. Щоб поставити диригента в незручне становище, а потім подивитися — як він поводитиметься?

Після таких випробувань замислюєшся: може, слід бути більш жорстким? Але… музика — це ж постійний обмін, постійне спілкування на різних рівнях. Ось і вирішив для себе: ніякої жорсткості, краще вже якийсь інший шлях — тільки б не засохнути у байдужості…

— Ось ви багато говорили про Чайковського… А чи не долають тривожні думки: ну мине ще років 10—20, соціум остаточно піде в соцмережі або в інші вигадки, — і кому він буде потрібен, цей Петро Ілліч?

— Знаєте, вже скільки десятиліть і навіть століть різними методами намагаються поховати серйозну музику… І що? Вона була, є і буде. Інше питання, що сучасного слухача треба якимось чином звільняти від комплексів… Щоб молодий глядач-слухач не потребував якоїсь особливої підготовки… А сприймав мистецтво — сюхвилинно, тут і тепер. Безумовно, класичну музику потрібно відкривати, її потрібно пропагувати. Але не треба чекати, щоб молоді слухачі відразу ж зрозуміли: шедевр — не шедевр… Повторюю, треба — тут і тепер — так виконувати, а також, природно, сприймати, щоб це просто подобалося людині… Музичні театри саме для того й існують, щоб на основі найцікавіших музичних пластів по-своєму відображати і нашу сучасність… Звісно ж, в усьому дотримуючись смаку, міри та здорового глузду. Адже людина, котра приходить на класичну оперу, — вона ж має й на себе подивитися, збоку… А не тільки на архаїку, яку часто пропонують глядачеві наші театри! Наполягаю: музичний театр — це мобільна жива структура, яка повинна жити не тільки минулим, а й сьогоденням. Візьміть Ковент-Гарден… Та ж там зібрано найкраще з усього світу! Англія, в минулому — колоніальна держава, знає — як збирати… Мені здається, і столиця України не повинна соромитися збирати найкраще…

— І тут завжди постає ключове запитання: кого призначать «збирачем»?

— Це так…

— Ваша мама, відомий музико­знавець, часто буває суворою до вас — після концертів?

— Ви знаєте, вона взагалі мене ніколи не критикує. Тобто її ставлення до мене з певним відтінком ідеалізму… Напевно, тому, що син — самостійний музикант, диригент, багато подо­рожує по світу. Мені здається, для мами це — святе…

Довідка

Кирило Карабиць народився в Києві у музичній родині. Батько, Іван Карабиць, — видатний композитор. Мати, Маріанна Копиця, відомий музикознавець.

Кирило закінчив Музичну школу ім. М.Лисенка. Продовжив навчання у США. Саме там у нього виникло бажання стати диригентом. У Києві навчався на двох факультетах: хоровому та симфонічного диригування. На третьому курсі подав документи у Віденський університет музики. Далі — співпраця з Будапештським оркестром; робота в паризькому оркестрі Radio France.

Останніми роками очолює британський Борнмутсь­кий симфонічний оркестр.

Виступає з багатьма оркестрами, серед яких — Берлінський симфонічний, оркестр Франкфуртського радіо, філармонічний оркестр Токіо (Японія), оркестр Сіднейської філармонії (Австралія), Ліонський симфонічний оркестр (Франція), симфонічний оркестр міста Ставангер (Норвегія), філармонічний оркестр міста Тампере (Фінляндія), Гайдн-Оркестр міста Больцано (Італія), оркестр Оклендської філармонії (Нова Зеландія) та ін. Показав себе і як диригент-постановник різних опер на Заході: «Бал-Маскарад», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама».

А вже в найближчих планах п. Карабиця, про що він повідомив DT.UA, —спеціальний європейський проект, присвячений українській тематиці: твори Мусоргського, Чайковського, Ліста. Далі — відкриття осіннього сезону в Борнмуті, а також концерти і спектаклі в Голландії, Данії, у багатьох інших країнах.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх