,


Наш опрос
Как изменилась Ваша зарплата в гривнах за последние полгода?
Существенно выросла
Выросла, но не существенно
Не изменилась
Уменьшилась, но не существенно
Существенно уменьшилось
Меня сократили и теперь я ничего не получаю


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Сім гріхів українського театру. Інтелігентна полеміка з Віктором Федоровичем
  • 25 июля 2011 |
  • 14:07 |
  • bayard |
  • Просмотров: 17735
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
Штурханіть мене в спину і розбудіть від дивного сну… Ні, не примарилося! Адже так було сказано — суворо й виразно: «А особливої нашої уваги потребують театри… Театри — це святе!» (з виступу президента на недавній гуманітарній раді).

Ну ось і дочекалися. Тепер повелінням — «згори» — театр терміново варто зарахувати до розряду «сакрального». І якщо публічно зронено про «святе», те, дотримуючись логіки нашої командної обслуги, незабаром у тому ж Театрі мають стрімко злетіти (над головами режисерів та акторів) зграї херувимів і серафимів — під передзвін Всесвіту.

У крилатості Віктора Федоровича про «святе» все правильно. І з історичною ретроспективою все чинно римується. Оскільки Театр часто й сприймали як німб над порочністю людських екзерсизів. Або ж як дзеркало, в якому можна побачити відображення як божественного, так, до речі, й сатанинського, ГРІХОВНОГО. («Над ким смієтеся?» — запитував сам Микола Васильович.)

Отож: з метою продуктивнішого розвитку тези Віктора Федоровича (про «святе») спробую на власний смак і ризик придивитися і до зворотного боку того ж таки «місяця», поміркувавши саме над «гріховним».

Які ж вони, ці сім, ще ніким не відпущених гріхів сучасного українського театру, га?

КОРУПЦІЯ (ОДВІЧНА). Давній і невиліковний «гріх». Кумівство, сватівство, інші «одруження», які потворно впливали на «життя людського духу» — такого добра з лишком знай­деш у будь-якому творчому колективі.

Ще з часів кріпосного театру (та багатьох його поперед­ників) корупція стояла окремим неодмінним елементом у зведеній сценічній таблиці «імені» Аристотеля. Театральні «благодійники», як відомо, хотіли бачити тільки цих, а не «інших» актрисуль — у репертуарах різних часів (див. художній фільм «Кріпосна актриса», у головній ролі Тамара Сьоміна).

Або ж імператорські «наглядачі», які прокручували мерзенні оборудки під склепіннями Олександринки чи Малого, — ті ще шахраї.

Або, скажімо, великий Мейєрхольд, який дає головні ролі виключно Зінаїді Райх (дружині), виштовхуючи з театру талановиту Марію Бабанову. Корупція? У певному сенсі.

Корупція уже в українському театрі — це… Це і засилля Корнійчука, п’єс якого неможливо позбутися, оскільки режисери тремтіли перед усесильним діячем (хоча останні твори жахливі в художньому плані). Або ж «партійні ігрища», коли долі людей ламалися як тріски — на догоду черговій «правильній» лінії…

Театр нового часу в Україні, звісно, просякнув тими ж метастазами. Здається, все змінилося! І не змінилося нічого. Як писав Чехов: «Все то же: протестует только статистика!».*

Корупційна «схема» вже у 2000-х зламала життя в Опереті талановитому В.Шулакову. І в ті ж таки 2000-ні вже новітні благодійники «призначають» на головні ролі чергових своїх хлопчиків або жіночок… Обдаровуючи фаворитів регулярно незаслуженими державними заохоченнями (це у нас взагалі давня стаціонарна корупційна модель).

Принцип сімейності, найголовніший із усіх неконституційних зводів, також домінує в житті будь-якого хоч трохи помітного держтеатру. Приклади? Самі знаєте. То ж навіщо запитуєте: чому не грає «ця», вона ж талановитіша, ніж «та»?..

Було б наївно зводити корупційний «гріх» лише до чехарди внутрішньотеатральних неминучих чвар: хто кому Рабинович? Корупція в театрі, це, звісно, і шалені гроші. Їх розподіл! Їх перерозподіл. Навіщо колупатися в історії, якщо й останніх прикладів вистачить. Рік тому театральний світ збурив корупційний скандал в Одесі. Усім містом намагалися позбутися сумнівного керівника з освітою «сантехніка», яка краще за європейських режисерів знала, «як» ставити й «кому» співати. І весь одеський УБОЗ тоді ж доганяв начальницю по темних завулках, проводячи обшуки в її засіках. А віз і нині там. «Виновата ли я?» — могла би замість оперної арії проспівати спритна жінка, винність чи невинність якої толком не доведено. Зате очевидно: саме цей театр, як і раніше, в стані архаїчної закостенілості. Тільки це — вже наступний гріх…

***

САМОКОНСЕРВАЦІЯ (КАДРОВА). «На поріг не пущу!» — традиційний «гріховний» принцип нашого театру. У своїй інертності, а інколи — і в неадекватності все це зводиться до образу «трилітрової банки з мертвими плодами всередині (під жовтенькою бляшаною кришкою).

Наш театр, а особливо його керівний склад, старіє на очах. Кадрової ротації ніякої. Пошук нової ефективної талановитої режисури — ага, розбіглися… Іноземний приклад Галини Волчек, яка в «Современнике» не побоялася зняти кришку «банки» (впустивши на «Іншу» сцену цілу групу 20-річних, щоб виявити їхні таланти для подальшої «амортизації»), у нас нікому не примариться. Нових сценмайданчиків — немає й не буде. І десятки більш-менш здібних (чиї дипломи орієнтовані на театр) крокують у серіальний бізнес. А звідти, як із темного лісу, ніхто (за винятком Червоної Шапочки) не повертається — на сцену.

Чи гріх це (перед мистецтвом)? Так, звісно. І коли деякі керівники із самовдоволеним виглядом натякають, мовляв, у нас «нікому ставити»… то хочу перепитати: «А ви хоч комусь двері відчинили, не злякавшись конкуренції? Хоча б спробували зірвати ту ж таки кришку зі своєї „банки“, всередині якої все давно скисло…»

Одне слово, нехороші люди! І має рацію Антон Павлович: «Делают Зло не консервативные, а злые!»

***

БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ (ХУДОЖНЯ). Звісно, гріх! І не тільки перед ефемерним мистецтвом (смак і запах якого багатьма забуті), це також гріх перед конкретними бюджетами — деяких театрів.

Ось, приміром, у сезон, що минув, на сцені Національного театру імені Івана Франка випускають два «блокбастери». З бюджетами під мільйон (кожен).

Перший спектакль «Урус-Шайтан» — авторська фантазія (за мотивами «Вікіпедії» та інших першоджерел) про перевертня-козака Сірка. Другий — витончена костюмна п’єса Еріка Еммануеля Шмідта «Бульвар злочинів» про французького актора Леметре.

Мільйонні бюджети в нашому небагатому театрі передбачають, вибачте, і особливі вимоги до постановника, який ці гроші використовує. І вже нічим іншим, окрім режисерської безвідповідальності, не можна пояснити подальші драматичні прем’єрні результати… Коли ще в антракті під час одного безглуздого костюмованого видовища-«мільйонника» глядач косяком валить із залу… Або коли інший «шедевр» (незважаючи на костюми) нагадує тривожне самовираження художника в загадковому «домі», де одного разу радісно зустрічаються Наполеон, султан і кілька російських царів…

Ну як таких творців притягнути до відповідальності, щоб і театру «не грішити» — економічно, художньо? Худради відродити?

Чи — вимагати суворіше?

***

БУЛЬВАРИЗАЦІЯ (РЕПЕРТУАРНА). Різноманітні фобії — ще часів Віктора Андрійовича, — буцімто «доля російського театру в Україні під загрозою»… фобіями й залишилися. Оскільки жоден президент не завдасть російському театру (в нашій країні) більше шкоди, ніж цей театр — сам собі. «Здичавіння російського театру в Україні» — не образ, а діагноз. Варто, скажімо, лише поточного місяця, липня, зазирнути на сайт одного з центральних державних російських театрів (у Києві), як освіченій людині по тому навіть валеріанка не допоможе. Хронічні «сексуальні неврози» вкупі з сумнівним бульварним присмаком (не рятує репутацію афіші навіть панацея у вигляді окремих класиків, покликаних в іміджеві захисники). Що це — підступна підстава досвідченого худкерівника, серйозної людини, котра завжди розумілася на хорошій літературі? Чи провальна робота літчастини, яка шукає й знаходить здебільшого легковагі п’єси — на тротуарі? При цьому начебто «керуючись» застереженням Чехова: «Публика в искусстве любит больше всего то, что банально и ей давно известно, к чему она привыкла».

У такому ж Національному — тільки «Комеді Франсез» — неможливий аналогічний антрепризний підхід до театральної справи. А бульварний драмороб Р.Куні не має права вважатися в нашому держтеатрі «головним» автором (відразу три його назви, більше, ніж у Чехова!) — таким собі системним постачальником репертуарної сировини.

Схожого абсурду не знайти навіть в афішах зубожілих театриків на околиці Чебоксар…

Припускаю, що сучасний кін давно не «трибуна» (про що мріяв класик) і вельми не вистачає місцевих талантів для розбудови актуального «соціального театру»… Але хоча б помірним зразком репертуарної культури залишатися можна?

Або — так… Уже на наступній гуманітарній раді виступаю з доповіддю: «Чому необхідно позбавляти фінансування ті державні театри, які в гонитві за легким заробітком ідуть найкоротшим бульварним шляхом, зрікаючись статусних цінностей і сценічних ідеалів».

Текст готовий.

***

БЕЗДАРНІСТЬ (НЕМИ­НУЧА). Цей гріх безпосередньо пов’язаний із природою мистецтва театру. Талановитий (актор, режисер, драматург)? Чи безнадійно бездарний? І в такому випадку прикладів чекати марно. Знову «за Чехова» сховаюся, а ви самі підставляйте потрібні імена сучасників… «Актриса, которая портила все роли, играла прескверно — и так всю жизнь… Ее не любили, ее игры боялись, она губила лучшие роли, но все же была актрисой…».

***

КОМПЛЕКСИ (МЕНШО­ВАРТОСТІ). Здавна над українським театром тяжіє такий собі історичний гріх… Неусвідомлена необхідність — зазирати в рот «старшому братові». І неодмінно чекати похвали з близького зарубіжжя, щоб удома — нарешті — і самих себе оцінити: «розсмакувати».

У лабетах таких «комплексів» український театр частенько грішив, бешкетував. Терзав найкращих своїх представників.

І — природно — щоб бути «визнаним», треба спочатку вирушити на титульні гастролі в Першопрестольну. А вже сюди, до нас, регулярно робили «набіги» дружні ідеологічні «аналітики». І їхні висновки наперед визначали тутешні розклади.

Минуло багато часу. Великий російський театр — історія. Великий радянський — також. Після всього того неземного театрального раю тепер залишився досить сумбурний пейзаж… Окремі мазки якого регулярно й доповнюють нашу гастрольну палітру. І помалу все нечітке стає — виразним. Давній чеховський заклик — «В Москву, в Москву!» — міг би й залишитися інтонаційно трепетним… От тільки замість знаку оклику потрібно ставити знак питання: «В Москву?»

«Москва—Москва» давно заганяє в глухий кут своєю регулярно транспортованою халтурою. І давненько не є ні ранжиром, а ні взірцем.

Нічого не вигадую, а роблю ці висновки на підставі регулярних візитів на наші сцени — і тамтешніх антреприз (підступних могильниць великого психологічного театру), і комсомольського «Ленкома», і Вахтан­говського (за винятком «Дяді Вані»), і вульгарної Сатири…

Добре, що бодай рідше навідуються «Таганка», «Мая­ковка», «Станіславського», які 2011-го ув’язнули в аморальних скандалах.

…Усе це — театри-примари. Завмерлі фантоми (кращі теж є, але Женовача або Фоменка возити в Україну «комерційно невигідно»).

Отож рівняння на «комерційно успішних» — український самообман. І коли, наприклад, до Києва із МХТ приїжджає московський діяч Смілянський учити «як треба», то вже з Києва потрібно їхати у МХТ, щоб переконатися — «як не треба»… Як «не треба» знімати з Ніни Зарічної труси й розсовувати їй ноги на сцені театру, породженого Станіславським і Немировичем, а, скажімо, Костю Треплєва (якого сам Чехов називав «талановитим») не треба виставляти бездарним Дауном із комплексами…

Не на МХТ варто рівнятися, а… тільки на смак, совість, талант… На великий світ, а не тільки на «хутір», хоч він і має титул столиці. «В провинции работает только тело, но не дух».

***

ФАРИСЕЙСТВО. Той-таки Антон Павлович: «Мы переутомились от раболепия и лицемерия…» Тобто від брехні — і самим собі, і глядачам. І якщо брехня в театрі — не пушкінський «всевозвышающий обман», а лише розводка публіки, то, певна річ, тут найстрашніший гріх «фарисейство», і в якому процитую Пастернака, «все тонет…»
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх