,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Албанські гори Ліни Костенко
  • 15 марта 2011 |
  • 18:03 |
  • bayard |
  • Просмотров: 108874
  • |
  • Комментарии: 2
  • |
0
«Записки українського самашедшого», очевидно, задумувався Ліною Костенко як черговий посил читачеві – саме через книги вона спілкується із світом вже не один десяток років. Це – роман рефлексій. Яна Дубинянська не знаходить в романі героя, хоча всі ми, звісно, здогадуємося, більшість чиїх думок транслюються вустами наратора.

Сприйняття потоку фактів, над якими замислюється головний герой, як «загальновідомих речей», може збити рецепцію твору на манівці банальщини. Так, речі, можливо, і загальновідомі, але не загально усвідомлені . Насамперед роман – про критичне зниження порогу болю суспільства, процес його дегуманізації, яке мимоволі в будь-який момент може перейти точку неповернення. «Якби роман вийшов років три-чотири тому – це була б просто бомба. Зараз ці події забулись і не справляють належного ефекту», - існують і такі відгуки. Їх автори, до речі, і не здогадуються, що з точки зору проекції «Записок» – вони перші жертви атрофії цього самого порогу болю, продукт сталінського принципу «смерть однієї людини – трагедія, тисячі – статистика». Адже під час перегляду пересічного випуску новин ми зазвичай спостерігаємо за смертю сотень, а то й тисяч людей практично в режимі онлайн. Як після цього не тривіалізується саме поняття смерті? «Схоже, трагедії вже стають буднями людства», - говорить про це роман. Якщо Теодор Адорно сумнівався у можливості існування поезії після Освєнцима, а британські газети стверджували, що «Беслан змінить світ», то головний герой «Записок» саркастично посміхається: «Ні, не змінить. Цей світ уже нічого не змінить. Він уже звик і адаптувався». І цю страшну посмішку дехто з дослідників робить вихідною точкою для твердження, що роман – книжка… сміху.

Ще один закид авторці, який дивує, - про недостатню, так би мовити правдоподібність виписування образу головного героя. Сучасний хронікер, герой нашого часу не може бути кимось іншим, аніж «комп’ютерником». З одного боку він – з умінням чітко мислити, логіст і структурограф, з іншого – вихований у сім’ї перекладача-шістдесятника. А отже, цитати з Петрарки, Маланюка чи Семенка є для нього доволі органічними. Саме поєднання цих взаємодоповнюючих моделей і є ключовим для виправданості таких, а не інакших рефлексій героя. До слова, в українській літературі вже були випадки, коли головний суб’єкт твору підозрювався у «невластивих» для його професійної спеціалізації думках та діях: згадаймо «математика» Андрія Лаговського. Леся Українка у одному з листів навіть просила Агатангела Кримського «перевести» Лаговського на більш відповідний для його мислення факультет…

«Записки українського самашедшого» - це роман криз. Саме цим і зумовлюється настільки депресивне відчуття світу головним героєм. Криза людини (і людства) накладається на кризу українця і кризу чоловіка. І тоді як остання криза ретушується після невдалої спроби самогубства, криза українця – дає оптимістичну проекцію у майбутнє кінцівкою роману (зважаючи на те, у що перетворилися здобутки Помаранчевої революції, авторка воліє закінчити цей своєрідний сюжет кінцем 2004 року). Натомість криза людини і людства – триває і, очевидно, поглиблюється.

У кожного із сюжетних викликів для головного героя є альтернатива. Для чоловіка і професіонала – це далека і успішна Каліфорнія. Для людства ж у підсвідомості героя раєм є плем’я на Канарських островах, яке використовує свист замість мови. І тоді, коли каліфорнійський друг під впливом помаранчевих подій прагне повернутися у простір, актуальний для героя, то Канари і надалі залишаються єдино можливим безпечним прихистком людини. Може, для авторки точка неповернення у процесі дегуманізації вже перейдена, а за однією стіною у процесі «проламування через абсурд» неминуче стоятиме інша?

Дуже часто площини криз українця і людини перетинаються, наприклад – у ситуації роздумів над «тілом Гонгадзе», яке у романі фактично перетворюється на символ. По-перше – надламу притомності суспільства, а по-друге – Дамоклового меча як над винними, так і тими, хто «гонгадзегейт» перетворює і сприймає у вигляді своєрідного серіалу. Тіло Гонадзе у творі – індикатор моральної хоробливості суспільства.

У доборі фарб і техніці вимальовування портрету головного героя «Записок» є щось від Мунка – принаймні, тональність і настрій рефлексій героя над подіями «світу реальних кошмарів», у якому «людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть», вгадується жах «Крику». Відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», бурхлива реакція на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини наближує текст до класичного або ж нео- експресіонізму.

Принаймні, цитати, які мають всі шанси стати афоризмами, наскрізь експресіоністичні: «У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори і трилери, зранку ми входимо у світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація, як з брандспойта, збиває з ніг – може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?! Нас підхопило якимсь грязьовим потоком, і несе, і не дає стати собою». І ще: «Пропадемо, згинемо, прикуті до своїх держав, коаліцій, блоків, ідеологій і упереджень, як ті божевільні до койок, і ні Христос, ні Аллах, ні Будда не просіють наших кісток крізь вселенське зоряне решето, і Космос не буде ідентифікувати нерозумне людство, що десь там на маленькій планеті знищило саме себе».

Зрештою, на виправданість залучення твору до експресіоністичного дискурсу свідчить і наявність характерного для стилю фрагментарності письма.

Попри суттєву різницю в часі створення, настоїв та способів нарації «Записки українського самашедшого» доволі схожі з одним із найяскравіших експресіоністичних творів української літератури – «Поза межами болю» Осипа Турянського. У своєму творі Турянський також створює світ-майданчик для процесу дегуманізації людини. Албанські гори, через які ідуть семеро персонажів, утікаючи від війни, - крізь муки і страшні випробування, втрачаючи свідомість і людську подобу – локалізована модель світу, який змушує людину капітулювати перед абсурдом буття у людиноненависницькому світі. Жахіття Першої світової війни через століття еволюціонували у суцільну глобалізовану війну проти людини у світі сучасному. «Ще не було епохи для поета , але були поети для епох !», - пафос цієї цитати зникає після прочитання «Записок». Зрештою, якщо співвідносити роман з поезією Костенко, то він є нічим іншим, як розгорнутим прозовим варіантом рядків «Так багато на світі горя. Люди, будьте взаємно красивими!».

Тло, на якому розгортаються події двох творів, різняться масштабом, але дуже схожі настоєм. Порівняймо цитати з твору Турянського з вищезгаданими у Ліни Костенко: «По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі. Ідуть живі трупи людей по трупі природи». «З сніжних верхів, з чорних обривів, з пропастей, з кожної скелі і з кожного закутка визирає бездонна глибінь грози, суму й безнадійності», «ідуть, наче тягнуть власні трупи на великий похорон». «Здається, світ поволі зісувається в якусь бездонну прірву».

Питання «Поза межами болю», як людині вийти з ворожого середовища албанських гір, у «Записках» трансформується у риторичне, без відповіді і без надії: «Куди людству вискакувати зі своєї земної кулі?». Албанські гори Ліни Костенко набувають ознак простору абсурду, в яких не діють не тільки закони, а й деякі інстинкти – скажімо, самозбереження.

Мислення українця в «Записках» - органічне продовження мислення людини (саме так, а не інакше), а тому не варто зводити сприйняття роману до роздумів над питанням «що ж ми за народ такий» та окреслення рецептів перемоги на «лінії оборони», яку тримають то мертві, то живі, то знову мертві… Так, національна проблематика цікавіша, динамічніша, актуальніша – для нас . Однак погляд письменниці ширший і об’ємніший. Хірургічне втручання у важко хвору психологічну та моральну конституцію людства – процес болючий, причому болить більше тому, хто тримає у руках скальпель.

«В самім куточку мого серця притаїлося щось. Воно мале, марне, бліде. Це надія», - пише Турянський. Албанські гори в «Поза межами болю» рано чи пізно закінчуються. Натомість безпорадність людини перед божевіллям світу в «Записках українського самашедшого» залишається сталою. Закінчивши роман і на поразці українця (скажімо, роком 2010-тим), Ліні Костенко можна було б між рядків вписувати не Dias Irae, а Requiem…

Може, до жіночого інваріанту «Записок», який обіцяла у недалекому майбутньому презентувати Ліна Костенко, будуть інші саундтреки? Хочеться сподіватись.
My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх