,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Витоки проблем мовного будівництва в сучасній Україні
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 81348
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Не лише із засобів масової інформації, а й від людей, обізнаних із різними аспектами винесеної в назву проблеми, можна почути, що процес мовного будівництва в теперішній українській державі значно відстає від «нормального графіку» через, насамперед, непрофесійну, непатріотичну та непринципову позицію нашої «еліти». До того ж мовне питання стає для тих, хто вважає себе патріотами, своєрідним лакмусовим папірцем національних чеснот того чи іншого чиновника.

При цьому мало хто замислюється над питанням, по-перше, наскільки будь-який чиновник (навіть профільного міністерства: культури чи освіти та науки) має компетенцію до імперативного розв’язання проблеми, яка стосується фізичного існування кожної людини (ми не можемо не спілкуватися, як не можемо й не дихати, але жодного указу про дихання в той чи інший спосіб ще не виходило). А по-друге, хто авторитетно й беззаперечно довів, що той модус мовного буття нації, що ми собі приблизно уявляємо, і є тим єдиним напрямнком, за яким мусить рухатися все суспільство?

Источник: Український консенсус

Чимало зацікавлених громадян звертаються як по арґумент до так званої українізації 20-х років, що, мовляв, спричинила небачений сплеск національної культури, який дехто навіть називає Відродженням. Буцімто саме адміністративне прищеплення української мови до всіх сфер суспільного життя й дало такий добрий результат. Цей доказ здається неспростовним навіть з огляду на трагічні наслідки цієї українізації, зумовлені ніби якимись сторонніми чинниками. Тепер ми можемо поглянути на радянську українізацію та її сучасну апологію з точки зору тривалішого історичного часу.

ХІХ століття на українських землях минуло під знаком романтизму – спізнілого й неповного. Українська культура (за винятком деяких найосвіченіших її представників: М. Костомарова та ін.) не зазнала впливу глибоких ідей раннього німецького (йєнського) романтизму з його шеллінгіанським розумінням духу, що перебуває в постійному становленні, з його безмежно відкритим для розуміння символом. Наша культура, натомість, засвоїла й канонізувала деякі ідеї пізнього, ґейдельберзького романтизму. Саме звідси з’явилися два утривалені в нашій традиції постулати: мова є вираженням «духу нації» і Україна є державою в мові.

Не важко побачити, що обидві тези не є чимось придатним до арґументації – вони від самого початку стали національними міфологемами, хоч і цілком нормальними для тогочасної Європи. Ці гасла призвели до уніфікації літературної мови у бонапартівській Франції довкола паризьких говорів, до перемоги італійської над німецькою в післяґарібальдійській Італії, до об’єднання німецьких князівств і до консолідації поляків навколо національної ідеї. Народи, що скористалися того часу своїм шансом, нині практично не мають проблем мовного вибору, адже то була доба якихось спалахів колективної свідомості, доба Міцкевича, Шевченка й Ґюґо. Після цього розпочалися часи, рівнобіжні з розвитком позитивістських поглядів на мову як на знаряддя суспільного порозуміння, часи інституалізації мови. Україну було позбавлено таких можливостей, відтак і романтичні гасла затрималися тут аж до ХХ століття.

Позитивістичне за своєю сутністю поняття про мовну розбудову в межах тієї купки україномовної інтеліґенції, для якої особистісний або родинний вимір мовного вибору був наріжним каменем світогляду (Лисенки, Косачі, Грінченки тощо), було відсунуто у віддалену перспективу. Можливість переакцентуації в межах мовного світогляду з’являється лише одночасно з послабленням імперського ідеологічного тиску на початку ХХ сторіччя. Саме на цей час припадають перші спроби розшарування «народної мови» згідно зі спеціалізацією мовленнєвої ситуації – власне, інституалізація, пов’язана з бурхливим розвитком україномовної преси. В умовах поширення загалом ліберальної атмосфери постають відразу дві відчутні дилеми, що їх не вирішено й до сьогодні. Перша: поступове розв’язання мовного питання на користь дотепер пригніченої української мови чи забезпечення максимально вільного розвитку всіх етнічних мов і мовних ґібридів («язичіє», суржик), на Україні сущих. І друга: ухил мовної прескрипції (припису) в бік наддніпрянського варіанту чи продуктивне залучення львівського койне, активних чужомовних запозичень (насамперед, з польської й німецької).

Ці альтернативи не було інспіровано «згори», отже в живій і жвавій дискусії мусили зрештою знайтися відповіді на дратівливі запитання. Скажімо, проблема вибору джерел для творення військової термінології по-різному, але в доволі природній спосіб розв’язувалася різними українськими урядами на користь слів барокового, козацького походження, що не викликало спротиву навіть серед затятих народників. Український пуризм – рух за використання в суспільному житті виключно народної мови – з’являється саме цього часу, чимось нагадуючи погляди сучасних націонал-демократів старшого покоління. Тоді це було також старше покоління (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов, Б. Грінченко), але за рівних можливостей воно остаточної перемоги не дістало.

Радянська українізація в цьому живому процесі вільного вибору стала своєрідним поворотом назад, до названих романтичних міфів, що стали вже звичайнісінькими штампами, загубивши свій символічний сенс. Вибір було здійснено моністичний, з усіх багатих можливостей використано лише одну. Звісно ж, ці приховані можливості остаточно знищені не були. Українізація 20-х років лишила по собі спадок нез’ясованих питань нам. Від того, яка «українізація» провадитиметься зараз, наскільки нею враховуватиметься вибір одиниці, залежить, настільки ефективною вона буде впродовж наступних поколінь.

My Webpage



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх