,


Наш опрос
Как поступить с Трибуном SERGANT888?
Забанить нах...
Лишить права комментировать
Пусть живёт-мне он не мешает


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Витоки проблем мовного будівництва в сучасній Україні
  • 6 ноября 2010 |
  • 00:11 |
  • mahalas |
  • Просмотров: 81430
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
Не лише із засобів масової інформації, а й від людей, обізнаних із різними аспектами винесеної в назву проблеми, можна почути, що процес мовного будівництва в теперішній українській державі значно відстає від «нормального графіку» через, насамперед, непрофесійну, непатріотичну та непринципову позицію нашої «еліти». До того ж мовне питання стає для тих, хто вважає себе патріотами, своєрідним лакмусовим папірцем національних чеснот того чи іншого чиновника.

При цьому мало хто замислюється над питанням, по-перше, наскільки будь-який чиновник (навіть профільного міністерства: культури чи освіти та науки) має компетенцію до імперативного розв’язання проблеми, яка стосується фізичного існування кожної людини (ми не можемо не спілкуватися, як не можемо й не дихати, але жодного указу про дихання в той чи інший спосіб ще не виходило). А по-друге, хто авторитетно й беззаперечно довів, що той модус мовного буття нації, що ми собі приблизно уявляємо, і є тим єдиним напрямнком, за яким мусить рухатися все суспільство?

Источник: Український консенсус

Чимало зацікавлених громадян звертаються як по арґумент до так званої українізації 20-х років, що, мовляв, спричинила небачений сплеск національної культури, який дехто навіть називає Відродженням. Буцімто саме адміністративне прищеплення української мови до всіх сфер суспільного життя й дало такий добрий результат. Цей доказ здається неспростовним навіть з огляду на трагічні наслідки цієї українізації, зумовлені ніби якимись сторонніми чинниками. Тепер ми можемо поглянути на радянську українізацію та її сучасну апологію з точки зору тривалішого історичного часу.

ХІХ століття на українських землях минуло під знаком романтизму – спізнілого й неповного. Українська культура (за винятком деяких найосвіченіших її представників: М. Костомарова та ін.) не зазнала впливу глибоких ідей раннього німецького (йєнського) романтизму з його шеллінгіанським розумінням духу, що перебуває в постійному становленні, з його безмежно відкритим для розуміння символом. Наша культура, натомість, засвоїла й канонізувала деякі ідеї пізнього, ґейдельберзького романтизму. Саме звідси з’явилися два утривалені в нашій традиції постулати: мова є вираженням «духу нації» і Україна є державою в мові.

Не важко побачити, що обидві тези не є чимось придатним до арґументації – вони від самого початку стали національними міфологемами, хоч і цілком нормальними для тогочасної Європи. Ці гасла призвели до уніфікації літературної мови у бонапартівській Франції довкола паризьких говорів, до перемоги італійської над німецькою в післяґарібальдійській Італії, до об’єднання німецьких князівств і до консолідації поляків навколо національної ідеї. Народи, що скористалися того часу своїм шансом, нині практично не мають проблем мовного вибору, адже то була доба якихось спалахів колективної свідомості, доба Міцкевича, Шевченка й Ґюґо. Після цього розпочалися часи, рівнобіжні з розвитком позитивістських поглядів на мову як на знаряддя суспільного порозуміння, часи інституалізації мови. Україну було позбавлено таких можливостей, відтак і романтичні гасла затрималися тут аж до ХХ століття.

Позитивістичне за своєю сутністю поняття про мовну розбудову в межах тієї купки україномовної інтеліґенції, для якої особистісний або родинний вимір мовного вибору був наріжним каменем світогляду (Лисенки, Косачі, Грінченки тощо), було відсунуто у віддалену перспективу. Можливість переакцентуації в межах мовного світогляду з’являється лише одночасно з послабленням імперського ідеологічного тиску на початку ХХ сторіччя. Саме на цей час припадають перші спроби розшарування «народної мови» згідно зі спеціалізацією мовленнєвої ситуації – власне, інституалізація, пов’язана з бурхливим розвитком україномовної преси. В умовах поширення загалом ліберальної атмосфери постають відразу дві відчутні дилеми, що їх не вирішено й до сьогодні. Перша: поступове розв’язання мовного питання на користь дотепер пригніченої української мови чи забезпечення максимально вільного розвитку всіх етнічних мов і мовних ґібридів («язичіє», суржик), на Україні сущих. І друга: ухил мовної прескрипції (припису) в бік наддніпрянського варіанту чи продуктивне залучення львівського койне, активних чужомовних запозичень (насамперед, з польської й німецької).

Ці альтернативи не було інспіровано «згори», отже в живій і жвавій дискусії мусили зрештою знайтися відповіді на дратівливі запитання. Скажімо, проблема вибору джерел для творення військової термінології по-різному, але в доволі природній спосіб розв’язувалася різними українськими урядами на користь слів барокового, козацького походження, що не викликало спротиву навіть серед затятих народників. Український пуризм – рух за використання в суспільному житті виключно народної мови – з’являється саме цього часу, чимось нагадуючи погляди сучасних націонал-демократів старшого покоління. Тоді це було також старше покоління (І. Нечуй-Левицький, С. Єфремов, Б. Грінченко), але за рівних можливостей воно остаточної перемоги не дістало.

Радянська українізація в цьому живому процесі вільного вибору стала своєрідним поворотом назад, до названих романтичних міфів, що стали вже звичайнісінькими штампами, загубивши свій символічний сенс. Вибір було здійснено моністичний, з усіх багатих можливостей використано лише одну. Звісно ж, ці приховані можливості остаточно знищені не були. Українізація 20-х років лишила по собі спадок нез’ясованих питань нам. Від того, яка «українізація» провадитиметься зараз, наскільки нею враховуватиметься вибір одиниці, залежить, настільки ефективною вона буде впродовж наступних поколінь.

My Webpage

-->


Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх