,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Дерев’яне колесо до воза служило без ремонту п’ять років
  • 4 октября 2008 |
  • 15:10 |
  • Batman |
  • Просмотров: 499186
  • |
  • Комментарии: 10
  • |
0

Дмитро Кувіта з Макіївки Смілянського району Черкаської області у 1970-х на колесах заробляв по 100 карбованців у місяць

68-річний Дмитро Кувіта з Макіївки Смілянського району Черкаської області — єдиний на кілька навколишніх сіл, хто вміє робити дерев’яні колеса для воза. За 10 днів може зробити чотири колеса й віз.

Живе Кувіта на вул. Набережній, майже в центрі Макіївки. У дворі стоїть старий дерев’яний віз, поряд — новий із заліза, пофарбований у зелений колір. Господар веде до купи гарбузів. За нею показує старі дерев’яні колеса, які зробив сам.

— Зараз до возів чіпляють колеса на шинах, — розповідає. — Так їхати комфортніше, не трусить. І виходжують вони довше. Але для коня легше тягнути воза на дерев’яних колесах. Вони легші в ході, болото до них не пристає. А на резину як начіпляється, то кінь від цього швидко втомлюється.

Каже, що дерев’яне колесо робив за день.

— Мене навчив один покійний чоловік із села, — згадує. — Я працював у колгоспній кузні. А наприкінці 1970-х почав сам робити колеса. За місяць заробляв за них десь до сотні карбованців. Тоді це були такі гроші! Мабуть, як теперішня тисяча. А коли й вози робив, то платили до двохсот, — піднімає і ставить на віз старе колесо. — Оцьому вже 15 років. Дерев’яне колесо виходжувало мінімум п’ять років.

Прошу, щоб розказав, як робити колесо.

— Самий перед — треба виточити на станку дерев’яну ступицю з отвором для чавунної втулки. У радянські часи втулку дома не робили, а виливали з чавуну на заводах. Продавали в магазинах. Коштувала рубель тридцять — рубель п’ятдесят. Це та частина колеса, яка одягається на віз. До ступиці у просвердлених дірках кріпив 10 спиць. Їх вставляв у пази. Спиці з’єднував з п’ятьома напівкруглими дерев’яними ободками — я їх вирізав такими, уже заокругленими. З’єднував п’ятьма ”П-образними” шайбами. А можна було гнути дерево. І спиці, й ободки робив із ясена. На готове дерев’яне колесо набивав залізний обруч. Ми зварювали його із залізної смужки в колгоспній кузні. Ширина спиць, дерев’яного та залізного ободів — п’ять сантиметрів. Скільки виходжував цей обруч, стільки й їздило колесо. Усе залежить, якою дорогою їздиш: по асфальту й кам’яній швидше зноситься. Якщо обруч злітав, колесо розпадалося.

Вага колеса сягала 25 кг.

— Передні колеса, — веде далі Кувіта, — треба робити на кілька сантиметрів меншими — так віз краще котитиметься. І для роботи коліс годиться лише сухе дерево. Якщо зробити зі свіжого, то колесо розпадеться через кілька днів. Віз робили з береста, ясена. Крім грабка, бо він тріскається при роботі і важкий для коня. Довжина воза мала бути два з половиною метри, а ширина — метр десять. На пару коней навантажувати на нього можна було вісім центнерів. А бувало, накладали й більше тонни.

У ”машину” для вигинання ободів запрягали коня або трьох-чотирьох чоловіків


”Машина”, на якій вигинали ободи для коліс

Колесо складається зі ступиці — осердя, спиць та ободу. Для ободів і ступиці брали міцне дерево, як правило, дуб. Пильнували, аби був рівний, без сучків. Для спиць — ясень, осику чи вільху.

Колодку для ступиці спочатку обтесували сокирою. Отриманий циліндр — ”штурпак” — обробляли долотом. Потім колесник на дерев’яному верстаті, що називався ”токарня”, виточував зі ”штурпака” ступицю. Дірки для спиць робив у ній долотом і молотком. Усередині спеціальним свердлом наскрізь просвердлював діру для втулки діаметром у півтора вершка (один рівний 4,445 см). Через цей отвір колесо надягали на вісь воза.

Коли ступиця готова, бралися за обода. Колись цю круглу дерев’яну частину колеса вигинали із суцільного бруска. Це була найважча робота. Вигинали сухопарним способом. У городі, подалі від хати, розкладали вогонь. На нього клали присипані зверху землею прямі дубові бруски, перед тим на декілька годин замочені у воді. Вогнем і парою бруски розм’якшували, щоб легше було їх зігнути.

Гнули обіддя на спеціальному пристрої — ”машині”. Її робили з верби, без жодного цвяха. Нижня частина (a), що нагадувала літеру У, лежала на землі. Зверху ставили ”пеньок” (б) — дерев’яний круг діаметром 75 см, схожий на млинові жорна. Він крутився на кілку (в), міцно вбитому в землю. Поверх накладали велику жердку (г) із масивною поперечиною — ”ключем” (ґ). До одного краю поперечини міцно прив’язували кінець розпареного обода, до другого — інший кінець. У ”ключ” впрягали коня. Інколи за жердку ”ключа” бралися троє або четверо чоловіків. Вони штовхали його вперед, йдучи по колу, пильнуючи, щоб не зіскочив із пенька. Збоку двоє міцно притискали обід ”кужбою” (д). Із великою силою гнули його так, щоб кінці зійшлися один із одним.

Коли обіддя погнули, його обтісували. За тим спиці набивали в отвори на ступиці й надягали їх на обід. Набивали залізний обруч — і колесо готове на продаж. Продавали зазвичай ”стан” — чотири колеса до воза.

Колеса були ”мужицькі” й ”економічеські”. Останні робили для панських господарств. Вони були чепурніші й тоншої роботи.


Від чуми та холери село обкочували запаленим колесом


За язичницьких часів колесо символізувало сонце. У веснянках приспівували: ”Колесом, колесом сонечко вгору йде”. На Масляну й у великодню ніч старі колеса обв’язували соломою, обливали смолою, підпалювали й пускали з гір. Інколи їх прикрашали травами й стрічками і пускали з горбів у воду. Вірили, що таким чином можна пришвидшити прихід весни й тепла. На Купала на вигоні ставили ”Головатого Івана” — високу тичку з прикрашеним квітами колесом нагорі. У купальських піснях сонце зображували, як колесо, що ”вище тину стояло, много дива видало”.

Вважалося, що відьми можуть перекидатися на колесо, що само котиться дорогою. Якщо вдарити по ньому, то воно обов’язково перетвориться на жінку-ворожку.

На півночі Житомирщини, щоб уберегтися від відьом, які відбирали в корови молоко, колесом обкачували кругом хати й обійстя. Його запалювали й котили довкола села, аби захистити жителів від епідемії, чуми або холери.

Від укусу змій застосовували воду, яку пропускали через отвір у ступиці — осердя колеса. Через нього пересипали сім’я та зерно, аби дружно сходили, протягували цибулю, щоб не гнила на грядках.

Навесні й восени ключ журавлів і буслів інколи кружляє в небі. Щоб це побачити, збити птахів у гурт і змусити їх покружляти, діти розкладали в кружок пояси й голосно виспівували їм: ”Бусле, бусле, колесом, колесом над червоним поясом, поясом!”.

Майстер із Черкащини з готовим колесом, 1960-ті роки



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх