,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Історія однієї криївки
+4
От редактора
Читать эту исповедь так же страшно, как и стоять на краю бездны. А редактировать вообще невозможно — слишком веско здесь каждое слово, слишком велика ответственность редактора. Честно говоря, вначале мы растерялись. А потом решили даже не переводить текст, оставив его на языке оригинала. Нет, не так. Правильнее сказать не «решили», а не посмели… Это было похоже на озарение поэта Леонида Киселёва, написавшего когда-то такие стихи:

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что всё на свете — только песня
На украинском языке.
Траса Артемівськ — Дебальцеве, вечір. Наш реанімобіль рухається крізь сутінки з вимкненими фарами. У салоні працює рація:

— База! База! Я Смайл. Прийом.

— Смайл! Смайл! Я База. На прийомі.

— База, ми на під'їзді. Яка погода?

— Смайл, усе спокійно, поки що. Їдьте, чекаємо!

Смайл — хірург базового табору 128-ї бригади, тобто я. Ми з Акваріумом (водій Володимир Бережницький) повертаємося з Артемівська до місця дислокації нашої медроти після чергової евакуації поранених. Бойова ситуація (погода) начебто спокійна — «поки що».

За останні дні наш екіпаж потрапляв під неприцільний вогонь зі станкового гранатомета, ми відчули на собі вибухову хвилю артилерійських ударів і вистрибували на ходу під час мінометних обстрілів. Але раз у раз я намагався переконати себе, що ситуація повністю контрольована.

Коли до бази залишається зо два кілометри, перед нашими очима спалахує вогонь: розпечений метал розлітається від землі видовищним феєрверком у формі конуса. Водій тисне на гальма. Ще один вибух, ще… З десяток феєрверків наздоганяє звук розриву снарядів реактивної артилерії. Дивимося на все те, як на сповільнені кадри фільму. Але ми не глядачі, а виконавці ролей у цій фантастиці. Треба терміново приймати рішення: рухатися вперед, спробувавши на швидкості втекти від обстрілу, чи падати тут на асфальт, сподіваючись, що нас не зачепить. Із кожною секундою площа накриття реактивною системою залпового вогню БМ-21 Град збільшується…

Вмить усе стихло. Довго не очікуючи наступної порції подарунків «русского міра», ми рвонули полем до нашої криївки, додому. Там, незважаючи на періодичні артобстріли, почуваємося в якійсь безпеці.

Вдома наші кухарі нагодували нас гіперкалорійною і смачною їжею — це був не гарнір із м'ясом, а м'ясо з гарніром. Коли лягли спати, спокою не давало оманливе красиве вогняне шоу смертоносного розпеченого металу. В голові не вкладалося те, що ситуація на Дебальцівському плацдармі вже стала критичною.
Історія однієї криївки

День перший
Приблизно між 8-ю і 9-ю годинами ранку на територію медроти влітає уазик. У ньому поранений майор. За стандартом переносимо його в реанімобільчик, надаємо першу допомогу, підключаємо протишокову й проводимо кровоспинну терапію. Далі треба виїжджати по натоптаній до Артемівська, але від нашого командира чуємо фатальну фразу:

— Ви куди? Траса перекрита, ми в оточенні: біля Логвинового прорвалися російські танки й перекрили вихід.

— ?

— Робіть усе тут, доки не прочистять трасу! — доповнює командира медичної роти начмед бригади.

У майора кульове поранення в поперековій ділянці спини, кровотеча ззовні тривала, що коїлося всередині, я гадки не мав.

— Йому потрібна екстрена операція! Що нам робити?

— Можете поїхати в залізничну лікарню й оперувати там, — відповідає начальник.

Залізнична лікарня недалеко, проте наявність операційного столу і стін не врятувала б ситуації, бо медичний заклад перебував під постійним обстрілом важкої артилерії. Причому переміщати потрібно було б від ліків і генераторів із пальним до майже всього персоналу. Тому цю ідею ми розцінили як загрозливу і для поранених, і для персоналу медроти.

Часу на роздуми не було. Я почав зупиняти кровотечу просто в реанімобілі. Мені це вдалося — стали у пригоді волонтерські сучасні кровоспинні засоби. Стан майора дещо стабілізувався. Він розповів, що був поранений на трасі біля Логвинового, куди їхав зранку на завдання.

Вони побачили танк і беху (БМП — бойова машина піхоти) на трасі, але думали, що то наша техніка, і продовжували рух. Потім наскочили на піхоту з білими пов'язками. Піхота почала розстрілювати екіпаж. Хлопці швидко розвернулися й поїхали назад, проте одна куля все ж таки, прошивши уазик наскрізь, влучила майорові в поперек.

Поки надавали допомогу пораненому, наш табір знову піддався мінометному обстрілу. Я встиг накрити майора бронежилетами, впав на підлогу реанімобіля й почав молитися.

Бог милував. Але я розумів: наступний обстріл нас уже точне не омине. Вирішив перенести пораненого в бліндаж. Швиденько з колегами перемістили його в підземелля. Поклали на спальний стелаж при вході, щоби було зручніше й менш травматично виносити, коли прочистять трасу.

Так почалася наша «окопна хірургія третього тисячоліття».

Із цього моменту операційною став бліндаж — яма, перекрита брусами дерева-кругляка, землею, бетоном, клейонкою та шинами. Операційним столом — лежаки, накриті кариматом, із якого легко витирати кров, щоб потім самому ж спати на ньому. Операційними лампами слугували світлодіодні китайські ліхтарики. А мінімальний набір інструментів із лікарської сумки довелося поповнити кліщами нашого електрика — вони перетворилися на ампутаційні кусачки. Вдавалося підтримувати відносну стерильність операційного поля і рук хірурга (ще був запас розчинів для стерилізації та рукавичок). Став у пригоді мій досвід Майдану: методи емпіричної польової холодної стерилізації були застосовані тут.

Історія однієї криївки

День другий
Ранок 10 лютого. Прокидаємося з надією, що оточення знято, кільце розірвано й ми знову поїдемо з пораненими в артемівську лікарню. Надію швидко розвіює командир. Виявляється, оточення триває.

Привезли вбитих за ніч. Командир медроти та сержант обережно поміщають кожного загиблого в чорний пакет і складають ці пакети поруч із криївкою. Ми не можемо вивезти ні мертвих, ні живих...

Під обстрілом мінометів і Градів доставляють нових поранених. Ми фіксуємо у стелі з дерев'яного перекриття крапельниці, і потихеньку майже над кожним лежаком з'являється шуруп для чіпляння флакона. Кількість поранених зростає... Криївка призначена лише для 12 осіб персоналу медичної роти. А зараз нас уже тут 20, більш ніж половина — поранені.
Історія однієї криївки

ОКОПНА ХІРУРГІЯ


Операційною став бліндаж. Операційним столом — лежак. Операційними лампами слугували світлодіодні китайські ліхтарики. А мінімальний набір інструментів із лікарської сумки довелося поповнити кліщами нашого електрика — вони перетворилися на ампутаційні кусачки
Так тісно, що навіть кочегарити не потрібно (та й уже майже нічим), температура все одно стерпна. Буржуйка розгоряється переважно тільки тоді, коли спалюємо чергову партію брудних шкарпеток. Запасів волонтерських шкарпеток і білизни поки що вистачає. Прати щось із одягу зараз нереально: ні води, ні тепла. Уся особиста гігієна полягає в обтиранні вологими серветками.

Похід у туалет стає для кожного з нас героїчним вчинком. Відбувається це так. Ведеш відлік часу від останнього снаряда, що впав поблизу, консультуєшся з черговим, який фіксує приблизно частоту та локалізацію бомбардування, і біжиш у бронику й касці справляти фізіологічні потреби. Іноді падаєш на землю просто в туалеті, бо міни прилітають зовсім поруч. Лежиш на замерзлій багнюці, і тобі не гидко, тобі просто страшно. Коли повертаєшся в окоп, почуваєшся переможцем у битві на виживання. Так само виносити в туалет потрібно й поранених. Умов і засобів, щоб справляти нужду, в окопі немає.

У мене ангельське терпіння, але я його потроху втрачав. Вирішив повідомити українське громадянське суспільство про вкрай критичну ситуацію в Дебальцевому й набрав смс: «My v otochenni, ne mogemo vyvezty poranenykh, likuyemo v okopakh… Treba vyrishyty cherez OSCE abo Chervonyi Khrest evakuaciyu poranenykh, vsi potrebuyut' podalshykh operaciy, a takozh rozchystyty rashystiv iz nashoho shlyakhu! Molitsya! P. S. Ne afishuy moyu sms i moye imya!!! Dyakuyu!». Такий текст із десятої спроби вдалося надіслати сестрі та подрузі.


Історія однієї криївки

ПРИВЕЗЛИ ВБИТИХ ЗА НІЧ
Командир медроти та сержант обережно поміщають кожного загиблого в чорний пакет і складають ці пакети поруч із криївкою. Ми не можемо вивезти ні мертвих, ні живих...

День третій
Ще сонний і втомлений, дістаю команду на виїзд до пораненого. Адреналін швидко приводить до відчуття реальності. Екіпіруюся, беру свій лікарський наплічник — і «в бій».

Сонячний засніжений ранок розривається періодичними вибухами. Спочатку була ідея їхати уази­ком розвідроти, проте її швидко відкинули, бо «паперовий» уазик будь-яка куля чи осколок розірве на шмаття. Тож швидко викликали МТЛБ (багатоцільовий тягач легкий броньований, у народі «маталига»). Труна на гусениці… Застрибую в десантний відсік, їдемо. Це вже друга моя поїздка по пораненого в броньовику, хоча броньовик — голосно сказано, бо рівень захисту, за словами механіків цього військового створіння, не більший, ніж у нашого броника.

У «десанті» МТЛБ є місце лише для двох лежачих або для десятка сидячих. Загалом ця машина призначена для перевезення боєприпасів і використовується як тягач. Мені залишається тільки молитися Богу, щоб зберіг нас… І вже енний раз Він змилувався над нами: незважаючи на звуки мінометного обстрілу, ми доїхали, забрали пораненого й повернулися на базу без втрат.

Цього вечора як манни небесної чекаємо результатів переговорів у Мінську. Чекаємо, проте розуміємо, що там панацею не знайдуть і боротися в кривавому бою доведеться й надалі.

Засинаємо з нічим…
Історія однієї криївки

СПАЛЬНІ МІСЦЯ

Застеливши підлогу КамАЗа купою теплого одягу, стали вантажити поранених. У цю мить почався обстріл із Градів


День четвертий
З'являється шанс на евакуацію: по рації передають, що за півгодини під'їде КамАЗ для загиблих, а потім ще один за 15 хвилин і для поранених. Так і відбувається.

Спочатку повантажили тіла загиб­лих. Далі, застеливши підлогу матрацами та купою теплого одягу, взялися за поранених. У всіх з'явився промінчик надії на спасіння! У такі моменти починаєш по-доброму заздрити пораненим: у них є шанс на вихід із котла, у нас, доки ми цілі, такого шансу немає…

Нарешті залишився останній, із відкритою черепно-мозковою. Спина моя вже не витримує, прошу допомоги колег… Піднімаємо його з ношами і тут… Град. Не встигаємо й усвідомити, що відбувається, тим паче добігти до окопу, просто падаємо на землю. 10–15 секунд тривалістю в життя. Моя голова біля голови пораненого. На мені ані бронежилета, ані каски. У думках пролітає: «Боже, невже це кінець, Боже, прости нас, грішних…» Чекаю болю, підгинаю під себе руки й ноги, щоб не повідривало, і далі чекаю болю. Від долі не втечеш. На нас падають земля, сміття, гілки… Від вибухів здригається все тіло. А болю немає… 15 секунд минають, і обстріл припиняється.

Тепер у нашої медроти вже не залишилося вцілілого авто. Волонтерські реанімобілі, таблетки-уазики, вантажівки та легковики розбиті. Хоча мій реанімобіль ще тримався — він заводився. Переднє скло і капот пошкоджені осколками та вибуховою хвилею, двері не причинялися, і все ж таки лишалася надія на цей єдиний транспортний засіб.

Стало остаточно зрозуміло, що у ворога немає нічого святого. Вони перехоплювали наш радіосигнал і наводили на нас артилерійський вогонь у той момент, коли ми вантажили поранених. Вони чудово знали координати медроти й добре чули про час евакуації. І їхня рука не здригнулася!

Історія однієї криївки

МЕРТВИЙ ПЕЙЗАЖ
Так виглядала майже вся техніка медичного табору


День п'ятий
Під інтенсивним обстрілом у нас майже повністю блокується доступ до питної води. Залишається технічна, але і її запаси швидко вичерпуються, адже поранені хочуть пити вдвічі більше за здорових, та й ми під час роботи втрачаємо рідину з потом не менше.

З їжею дещо простіше: по-перше, вона є в нашому наметі навпроти окопу, по-друге, печива в окопі цілий ящик, по-третє, їсти якось не дуже й хочеться. А ось пити — дуже! Колега-анестезіолог вдається до тактики безшлакового підтримання життєдіяльності: переходить на споживання виключно води і 5% розчину глюкози. Я теж спробував глюкозу, після чого вирішив поки що залишитися, як і більшість, на «шлаковому» раціоні, що включав печиво та брудну воду. Хоча безшлакова дієта мала чималі переваги: колега позбавив себе смертельного ризику під час відвідування туалету — вісім діб не виходив.

Офіційні особи в новинах заявляють, що котла немає, що ми не в кільці, потім з'являється термін «оперативне оточення». Але нам усім, і насамперед пораненим, начхати на терміни й на те, як називається наша тактична ситуація в Дебальцевому. Ми розуміємо одне: вирватися самі не можемо, поранених евакуювати без втрат майже не виходить, запаси всього необхідного катастрофічно вичерпуються, нових поставок немає, майже щогодини хтось гине й калічиться... Яким чином ще тримаються передові позиції, я й гадки не маю. Спілкуючись із пораненими звідти, розумію, що потихеньку настає Армагеддон.

Історія однієї криївки

День шостий
Увечері, за кілька годин до анонсованого припинення вогню, ми пережили ще одне потужне бомбардування Градами. Вже за 10 хвилин нам доставляють пораненого. Сашко Говоруха із Запоріжжя, близько 20 років. Відірвані права кисть, права гомілка, осколок у грудній клітці, вирвана трахея (дихає через шию), осколок у вилиці та голові з проникненням у черепну коробку, одне око відключене…

Ситуація жахлива, поранення несумісне із життям, але ми розпочинаємо боротьбу. Його побратими правильно наклали кровоспинні турнікети, тож кровотеча з кінцівок припинилася. Взявся за грудну клітку, наклав оклюзійну пов'язку. Далі потрібно відновити природну прохідність дихальних шляхів. Трахею я ніколи в житті не оперував… Знеболивши, спробував поставити її на місце, зафіксував швами і… дихання відновилося через природні шляхи.

З'явився голос! Сашко був у стані травматичного шоку, ми не могли його покласти, сидіти він теж не хотів та й не міг. Поступово стан дещо стабілізувався, проте збудження внаслідок шоку та поранення в голову лишилося.

Коли вже енний раз хлопець не знаходив собі місця, а знеболювальні та заспокійливі засоби не допомагали, я потрусив його за плечі й голосно спитав: «Саша, що ти хочеш?» Хрипким голосом він промовив: «Жити!»

Історія однієї криївки

День сьомий
Маємо ще одного важкого пораненого. Хлопчина років 25. Непритомний, у шоковому стані. За словами супроводжуючих, Олежик був поранений у боях у самому центрі Дебальцевого під час мінометного обстрілу. Анестезіологи одразу намагаються стабілізувати його, вживають усіх реанімаційних заходів.

Коли я дістався до хлопця, оцінив його поранення як несумісне з життям у цих умовах. Утім, з огляду на те що зараз черги немає, вирішив зробити все, що можна. Намагаюся затампонувати рану на хребті волонтерським целокс-бинтом, щоб хоч якось зменшити крово­втрату… Ніби вдається: зовнішніх виявів кровотечі немає. Що робиться всередині грудної клітки, боюся навіть уявити.

Під час інтенсивного реані­маційного лікування та обробки й стабілізації ран хлопець прокидається й розплющує очі! Перші слова: «Я побачу свою Софійку?» Питаю, хто така Софійка. «Моя дочка, їй два роки». Я не знав, що йому відповісти.

Ввечері Олежику стає краще. Він лежить нерухомо на ношах у проході нашого окопу. Там досить холодно. Зовні в цей час -10–15оС, у проході близько +10оС. Ми його накрили бушлатами, спальниками, термоковдрою… Олежик не скаржиться ні на що. Незважаючи на страшні, смертельні рани, тримається й подеколи на мою усмішку відповідає своєю! Неймовірні мужність і витримка.

Ближче до опівночі попросив пити. Через трубку подали йому гарячий чай. Його «дякую» було найвищою нагородою для нас, медиків. Він казав «дякую», а в мене серце розривалося від страшного болю за те, що більше нічим не можемо зарадити хлопцю, не можемо вивезти, про­оперувати, врятувати життя й зробити так, щоб здійснилася його мрія: побачити Софійку.

Історія однієї криївки

День восьмий
Пекло триває. Команда «до бою» звучить дедалі частіше. Дві третини особового складу повинні вести бій. Напруження зростає, всюди чути вибухи. Періодично настає тиша, яку ми використовуємо для «героїчних» походів у туалет і спроб зателефонувати додому. Катастрофічно не вистачає води.

Знову прибувають поранені. Дивлюся й не вірю своїм очам: у проході бачу Вадима Свириденка, нашого бойового товариша і друга, санінструктора, з яким ми не зустрічалися кілька місяців. Він встигає сказати: «Данилюк, і ти теж тут?!» Після цих слів втрачає рівновагу й непритомніє.

Піднімаємо його на стелаж. Оглядаю: поранення стегна і кінцівки; джгут накладено, кровотечі немає, але через втрату крові артеріальний тиск низький. Після реанімаційних заходів Вадим швидко приходить до тями. Він мужньо витримує всі інквізиційні втручання. Поки я оперую його, ми спілкуємося як старі пліткарки.

Настрій від зустрічі з давнім другом піднявся. Вадим видав мені таємницю: він стане батьком. Радості немає меж. Дивно, але, перебуваючи в такій сраці, дуже приємно чути щасливі новини від побратима. Турбуючись про вагітну дружину, він просить мене за можливості повідомити їй, що з ним усе ок. На жаль, зв'язку в нас немає, але принагідно обіцяю неодмінно зателефонувати.

Водночас із санінструктором був поранений лейтенант Денис Чабанчук із Волині, командир блокпоста, де останнім часом служив Вадим. Поранення були неважкі, тому він чекав своєї черги, жартуючи з хлопцями й підтримуючи в нашій криївці оптимістичну атмосферу.
Історія однієї криївки

КОМАНДА АНАСТЕЗІОЛОГІВ
Фронтові анестезіологи 128-ї бригади, зліва направо: Михайло Ткачук, Віктор Шлимкевич, Руслан Ярмошевич


Цього самого дня привезли ще кількох поранених. Один із них, Віталій, украй важкий, із практично відірваною ногою на рівні коліна. Одразу взялися за нього за стандарт­ною процедурою: вена, протишокова інфузійна терапія, знеболення, словом, екстрена підготовка до операції в нашому андеграунді. Я сказав хлопцю, що кінцівка, на превеликий жаль, нежиттєздатна, її залишки необхідно якомога швидше ампутувати й сформувати куксу. Це потрібно робити негайно, щоб зберегти життя. На що він відповів: «Ріжте!»

Операція розпочалася… Щоб ампутувати рвані залишки кінцівки й сформувати куксу, мені довелося використовувати уламок пили для металу, який попередньо простерилізували в розчині. Такий хірургічний інструментарій востаннє використовували ще, мабуть, у часи Другої світової…

Під кінець операції до мене підходить командир медроти Андрій Шамолюк (Бинт) і на вухо каже, що потрібно закруглятися, бо готується наступна спроба евакуації: колона з пораненими піде на прорив. Доводиться формувати куксу якомога швидше. Поранених уже вантажать, Олежик уже на платформі, а я ще працюю… Віталій тримається під час операції мужньо, біль не відчуває, проте чує звуки інструментів, особливо пили. Працюємо майже мовчки, щоб загострена уява Віталія не малювала катастрофічної картини.

Напруження неймовірне. Хочеться зробити все максимально якісно. Уже повантажили Вадима. А я так і не встиг йому потиснути руку. Нарешті поспіхом накладаємо на Віталія пов'язку й також переносимо його в машину. Дениса Чабанчука прооперувати не встигаємо. Після перев'язки він приєднується до інших поранених. Усе, видихнули. Тримаємо кулаки.

Як стало відомо потім, ця колона потрапила в засідку, двічі підірвалася на фугасі. Живим, але покаліченим залишився тільки Вадим. Він три доби пролежав на морозі, потрапив у полон; пізніше хірургам Київського опікового центру довелося ампутувати йому руки й ноги (детальніше про долю санінструктора Вадима Свириденка читайте у матеріалі «Встать и идти» на focus.ua).

Історія однієї криївки

День дев'ятий
На стелаж кладуть чергового пораненого. Діагностую мінно-вибухову черепно-мозкову відкриту травму, передагонію. Одразу даю команду на симптоматичне лікування, що в наших умовах означає повільну, але знеболену смерть на холоді. Ці вкрай жорсткі заходи військової медицини є найболючішими, але ми повинні лишатися холоднокровними задля порятунку тих, у кого ще є шанс. Бо, віддавши безнадійному пацієнтові кілька годин свого часу, ми втратимо тих, кому операція зберегла б життя.

Наступний поранений — Сашко Тарасюк (Чебурашка). Під час ревізії ранового каналу, на жаль, переконуюся, що осколок усе ж таки пройшов ребро й увійшов у черевну порожнину. Після огляду кажу йому: «Друже, у тебе поранення живота і внутрішня кровотеча, ти помираєш. Вивезти в лікарню тебе не можемо, бо ми в оточенні. Єдиний шанс для тебе — операція тут, у нашому окопі. Анестезіологи готові зробити наркоз, я готовий оперувати. Твоє рішення?» Сашко промовив: «Робіть усе, що треба, аби тільки нічого не боліло!» Уже за мить анестезіологи почали вводити нашого воїна в наркоз.

Коли напруження під час операції сягає апогею, я сварю Місяця (мій асистент, лікар-нарколог) за те, що рукави його вовняного светра постійно залазять у живіт пораненого. Для мене, як і для кожного хірурга, стерильність під час операції понад усе, а тут у рану раз по раз потрапляє светр! У певний момент у нашому генераторі закінчується пальне і він, тобто генератор, вирубується… Темрява. Завдяки волонтерам маємо ліхтарики. Як налобні, так і ручні. Тож операція не припиняється ні на хвилину. Проте якість освітлення погіршується. Головною операційною лампою стає наш воділа Андрійко Мазепа (Братка). Дістається від мене і йому, бо постійно прошу, щоб світло падало на рану. Але ж та лампочка не те що операційною бути не годиться, під нею читати неможливо. Та іншого виходу в нас немає…

Чотири години операції — і ми завершили. Сашко живий, показники життєдіяльності стабілізувалися! Анестезіологи одразу ж перевели пацієнта на самостійне дихання і вийняли дихальну трубку. Перші слова Сашка були такі: «Я все чув! Док, я хотів тебе вбити, коли ти мені почав перебирати кишки!»

Після закінчення операції я, випрямивши спину, яка неймовірно боліла, сказав, щоб подавали наступного пораненого. Відповідь командира роти мене шокувала:

— Більше операцій не буде.

— Тобто?

— Буде прорив, — відповів Андрій.

— Знову вивозитимуть поранених? — запитав я.

— Ні, прориватимемось усі.

— Драп-марш?

Андрій ствердно кивнув.

Як виявилося, майже всіх колег іще з вечора повідомили, що ми прориватимемося з оточення, але мені не казали, щоб не відволікати від роботи. З одного боку, це була радісна звістка, бо нам усім так хотілося вибратися з цієї сраки. З іншого — ми чудово розуміли, що на нас чекатиме запеклий бій і шанси на життя в кожного сумнівні.

Але я усвідомлював , що це єдиний вихід із ситуації, бо окопна хірургія довго тривати не може. Ліків і засобів лишилось обмаль, місця для поранених уже зовсім не було, і не тільки в нашому окопі, а й у сусідніх. Ми вичерпали майже всі свої ресурси, як медикаментозні, так і фізичні.

Чомусь я вирішив зафіксувати на фото кінець цього дійства, яке називав для себе «окопною хірургією двадцять першого століття». Така думка спала якось підсвідомо, бо досі жодної фотографії і не думав робити. Попросив анестезіолога Руслана, який мав смартфон й іноді щось фіксував на камеру, зняти нас після останньої операції. Поранений Сашко Тарасюк тільки кілька хвилин як був екстубований (переведений на самостійне дихання) і лежав ще в калюжі крові, посеред купи марлі та використаних інструментів, але зміг трохи підняти голову й показати пальцями знак перемоги V!

Історія однієї криївки

ОСТАННЯ ОПЕРАЦІЯ
Зліва направо: лікар-асистент Андрій Місяць, анестезіолог Михайло Ткачук, поранений Сашко Тарасюк, хірург Олександр Данилюк. Після чотиригодинної операції на печінці, шлунку та підшлунковій Сашко трохи підняв голову й показав пальцями знак перемоги. Через годину почався прорив

* * *
Колона вишикувалася й повільно, ривками почала рух у бік вільної України. Ми покидали Дебальцівський плацдарм, який тримали півроку й за який билися до останнього. Ми покидали шматок української землі, в якій полягли сотні наших воїнів. Покидали, щоб із часом повернутися сюди, на малу батьківщину поета Володимира Сосюри, який у 1944 році написав чудовий вірш-заклик «Любіть Україну»:

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!
Источник



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх