,


Наш опрос
Хотели бы вы жить в Новороссии (ДНР, ЛНР)?
Конечно хотел бы
Боже упаси
Мне все равно где жить


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


Коли воскресне Україна?
  • 25 мая 2008 |
  • 14:05 |
  • Sa_ |
  • Просмотров: 10219
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0


У земній історії не було, нема і не буде періоду, коли б християнство «не спрацювало». Всяка держава чи народ, які брали за наріжний камінь Христову істину, завжди мали результатом розквіт, могутність, піднесення моральності, культури, матеріальний добробут. Усі лиха в земному бутті траплялись тоді, коли сповідання істини масово, облудно й насильно підмінялось поклонінням ідеям-ідолам. І виникають нові ідеї-кумири — як правило, привабливі, логічно нібито обґрунтовані, покликані послужити народному благу, але...

Таке враження, що в сучасній Україні дуже мало хто думає про Бога, хоча це слово всує вживається тисячі разів, на різних рівнях, в устах діячів різного рангу. Це — основоположний парадокс, з якого можна висновувати і всі інші: бездумно мовиться про речі священні, а яким-то буде результат? Західна дволикість (наші бідні православні побратими-грузини кажуть у таких випадках: «двоєсердечність») стає ніби якимось правилом існування в Україні.

Чомусь, коли заходить мова про впровадження предмету християнської етики в загальноосвітній школі, невідомо з яких історичних могильників з'являються реліктові атеїсти та матеріалістичні педагоги, які страхають найжахливішими наслідками і нагадують, що церква в нас відділена і від держави, й від школи. Коли ж держава втручається у справи церкви і настирно «радить», що церкві робити, — це ніби звичайний, законний порядок речей...

Усе пізнається, як відомо, в порівнянні. В Україні заведено ганити недавнє минуле. Але не створено чогось нового й кращого — економіка, освіта, культура животіють на доїданні здобутків радянської доби. Втім, непотрібні або й руйнівні «новації» настирливо спускаються згори.

Треба зрозуміти дух часу

У вищих навчальних закладах впроваджується так звана «кредитно-модульна система» згідно із так званою Болонською угодою, від якої відмовилися сам Болонський університет, Оксфорд, Сорбонна...

Ця система слугує тільки примітивізації й схематизації навчального процесу, перетворюючи співпрацю викладача та студента на «бухгалтерську» діяльність із механічним підрахунком балів, на механічне формальне звітування як самоціль. Та хто нас чує?!

А тести! Що таке тести з літератури? Це «математична перевірка» на бездумне знання вхоплених довільним жмутком фактів, які часом не мають ніякого відношення до розуміння учнем художньої вартості твору, це «вбивство» всяких навичок сприйняття й аналізу явищ літератури. Важко сказати, чим загалом не вгодила стара добра система оцінювання: «відмінно», «добре», «задовільно», «незадовільно» — може, тим, що, по-перше, ніби «радянська» (хоч існувала ще до 1917 року), по-друге (і це найголовніше!) — аби не так, як у москалів...

Росію в нас образити може кожен. І — ніби «треба», щоб образив. І — «нічого не буде». Кілька місяців тому преса рясніла повідомленнями про те, що СБУ заснувала підрозділ по боротьбі з проявами ксенофобії та національної нетерпимості. Цікаво, чи поширюється діяльність цього розділу на «боротьбу з москалями» і нетерпимість до них? Чи спускалися хлопці з Володимирської на майдан Незалежності, під поштамт, до переходів, інших торгових п'ятачків столиці, де один з найпоширеніших сувенірів — футболка із написом «Дякую тобі, Боже, що я не москаль»?

Нас уперто переконують, що Україна снить і бачить себе в НАТО, хоча ми ні сном ні духом не відаємо про таке хотіння переважної більшості українського народу. Високі урядовці не хочуть помічати масових хресних ходів проти експансії НАТО, як і потужного протесту лівих сил...

З високих кабінетів народ переконують, що він живе чи не в найщасливішій країні світу — ми таке вже чули колись, але підстав для подібних запевнень значно менше, ніж «тоді». Прекрасні міфи про наше буття творять і із чужих трибун: на відкритті Бухарестського саміту НАТО Буш запевнив, що Україна й Грузія пройшли «важкий шлях» до... «процвітання(!) і свободи(!)».

Пани президенти США й України, мабуть, готові показати та аргументувати нам вияви як процвітання, так і свободи... Але на ділі все має вигляд буквально з точністю до навпаки. Наша Вітчизна ввійшла в стадію глибокої системної кризи: нема ділянки національного буття, яку б не зачепила катастрофа занепаду та пригнічення здорових продуктивних сил.

Постає закономірне запитання: а навіщо нам, православним людям, перейматися цими проблемами? Ми ж «не имамы зде пребывающаго града, но грядущаго взыскуем». Це так. Але шлях до небесного граду Правди починається з неприйняття неправд земних. Всі земні проблеми сьогодні тісно переплетені з життям духу. Християнину треба молити Бога про дар розуміння, розважливого осмислення, «рассуждения» — це дар незамінний, він як компас у духовному морі, він — оте око, за Євангелієм, яке, будучи світлим, зробить світлим і все тіло, тобто земні діяння людини.

Християнство безвідмовно спрацює і в нашій епосі. Треба зрозуміти дух часу, як заповідав великий світоч православної думки — свт. Ігнатій (Брянчанинов).

Сьогодні поведінка православних має свою специфіку. Чернець Паїсій Святогорець казав у 90-х роках: «Раніше монахом був той, хто перебував у затворі й молився; тепер монах той, хто звертається з проповіддю до світу».

Ми повинні розуміти, що грядущий антихрист (адже рано чи пізно людська історія його не обмине) сконцентрує у своїх руках всі гілки земної влади — політичну, економічну, військову, судову, надзвичайно важливу в маніпуляціях мільярдами людей інформаційну, і, що найстрашніше, захоче узурпувати владу духовну. Тому якщо якийсь православний християнин, навіть священик, вважає верхом розсудливості ізольовано «спасатися», коли країна зсувається у прірву погибелі разом з антихристовим за духом західним світом, — він глибоко помиляється. Таке спасіння — під питанням...

Важливо зрозуміти, що східнослов'янська єдність як останній і найважливіший фактор спротиву стрімкому наступу безбожного й аморального глобалізованого світу «поза нами» базується на єдності церковній. Розірви її — і дуже легко буде мати «кишенькову Україну», перевернути на свій копил і зручно видозмінити маленьку спокійну Білорусь, а там можна добиратися й до Росії, в якій, за словом преп. Серафима Саровського, до кінця віку збережуться залишки християнського благочестя. Ціль на знищення № 1 — Росія, що встає (і встане) з колін.

Український націоналізм (який за плодами його точніше буде назвати антиукраїнським) помпується небаченими темпами. Те, що нам підноситься як Україна, насправді нею не є. Дійшли ж ми у своєму нацзамилуванні й самовозвеличенні до дірки від бублика. Просто дивно, як наша національна інтелігенція, «еліта» умудряється бачити плюси прогресу, навіть цитуючи статистику занепаду.

Москалі вже за кордоном

На форумі інтелігенції в кінці березня цього року М. Жулинський підсумовує: «за період з 1990 до 2007 рр. у світовому індексі людського розвитку Україна з 45 перемістилася на 76 місце серед 173 країн. За якістю життя Україна посідає 98 місце серед 111 країн». Це з Концепції гуманітарного розвитку України. Учасник форуму, народний художник України А. Гайдамака каже кореспондентові «Слова Просвіти» (3—9.04.2008): «Проблем дуже багато. За час незалежності, зокрема за останні два-три роки, в культурі знищено, вважаю, більш ніж 1937-го».

Все. Приїхали! Що ж це за незалежність така, що нищить гірше тоталітаризму? Яка її мета і можливі перспективи?.. Це все питання, які й здоровий глузд зроблять хворим. Бо те, що коїться в державі, геть далеке від задекларованих цілей.

Жоден «щирий український інтелігент», який за інерцією говорить, що останні три століття українську культуру тільки те й робили, що забороняли росіяни, не зможе пояснити, чому в сучасній, незалежній Україні немає умов для розквіту тієї самої, колись забороненої, культури. Москалі вже далеко, за кордоном. А в рік на Україні видається аж... 1 (одна) книга з розрахунку на 1 громадянина. З 1991-го по 2007 рік в Києві закрито понад 80 книгарень. Ми вже забули, як відчайдушно відстоювали магазин «Знання» на Хрещатику його працівники? А магазин відкрили у 30-х роках, і ніхто на нього не зазіхав — аж до «епохи грошей», як писав Борис Олійник.

Якщо порівняти, скільки книг українською мовою видавали в УРСР, то сучасні цифри стануть просто сміхотворними. Класика, переклади, сучасна література... Беремо першу-ліпшу книгу з полиці — «Твори» Гоголя в 3 томах. — Київ, 1952 рік. Тираж — 30 000 примірників. Перекладали Гоголя першокласні українські письменники: М. Рильський, С. Васильченко, І. Сенченко, П. Панч; подано детальні, фахові академічні примітки. Ціна добротного тому — 10 крб. 65 коп.; (після реформи 1961 р. це трохи більше за півтора карбованці — цілком доступна для будь-якого громадянина ціна).

Хай би усрамилися лукаві апологети сьогоднішнього розвалу: отримавши безкоштовну освіту, безкоштовні квартири, зробивши собі імена в літературній, науковій сферах, вони тепер займаються конструюванням «жахів ХХ століття», прекрасно відаючи, що тоді було не тільки чорне. Та такого занепаду літератури й культури, як сьогодні, ХХ століття не знало!

У 1928 р. було засновано журнал для дітей «Барвінок», тираж його перевищував 1 мільйон. Тепер — кілька нещасних тисяч і прозахідний зміст у дусі штатівських мультиків про дядечка Скруджа, який все хоче збагатитися. Для чого ж було створювати в СРСР мільйонні тиражі українським дітям — щоб через 5 літ викосити їх голодомором?.. Ні, щоб навчати дітей. А сьогодні елементарна безграмотність сягнула рівня передлікнепівського.

Під диктовку Заходу

Настирне педалювання проблеми щодо визнання голодомору геноцидом рішуче не має підстав. Так, режим здійснював форсовано, фанатично, дуже жорстко індустріалізацію, і в жертву було кинуто село, були погублені мільйони людей України, Росії, Казахстану. (Чи відомо взагалі більшості сучасних українців, що в той голод загинули половина казахів! І в Казахстані не використовують могил співвітчизників у блюзнірських політичних ігрищах. А в нас розпалюють угодні бушам і бжезинським інквізиційні антиросійські кострища з кісток жертв, загнаних на той світ як «власними» більшовиками, землячками-українізаторами Любченком, Косіором, Чубарем на верхах, так і запопадливими садистами, холуями й донощиками по селах — на низах.)

Це був злочин проти селянства як класу, та він не мав на меті винищення українців як нації. Але що — якісь там селяни? Тут кровожерного «москаля» як убивцю цілого народу вкраїнського подавай!

Втім, чому дивуватися, коли раз-по-раз з'являються такі фальшивки, як нібито наказ маршала Жукова про депортацію всіх(!) українців, чи нібито «генеральна угода» 1938 р. між НКВС СРСР та гестапо Німеччини. Незаангажовані історики давно розтовкмачили любителям липових сенсацій, що це маячня. Але зараз на коні історики іншого розливу (чи «перегону?»). Один із них так захопився в радіоефірі викриттям «винуватців геноциду», що вже й Гітлера записав у благодійники голодуючим. Мовляв, «райх» присилав по кілька марок голодуючим німцям, а ті ділилися з українцями. Словом, такі «патріоти» (більшість із них позакінчували аспірантури при кафедрах наукового комунізму) до 1991 р. чомусь не боролися за волю України, як В. Стус чи В. Чорновіл. Тепер вони зомбують український загал отакими «відкриттями».

Україна вже не перший рік живе під пряму диктовку Заходу, якому геть не треба, щоб пострадянські люди були людьми, а народи — народами. Тому тут і замахуються на православну релігію, донищують культуру й літературу. Україна «погоджується» (без згоди народу!) бути пішаком в геополітичній грі Сполучених Штатів, і пішаком, якого хочуть використати в далеко не шахових ходах «каїнової стратегії». Без антимосковської складової український націоналізм позбавлений сенсу. Він завжди брався на озброєння, коли потрібно було силам зла повстати на православну Росію.

Можна скільки завгодно іронізувати з рядка: «Умом Россию не понять». Але це справді так: там народ в серцевині своїй живе Вірою. І так там житимуть завжди. Росія була, є і буде загадкою для раціонального, обезбожненого західного світу. Вона, її духовність приваблювали найкращих, спраглих за високим людей Заходу. Почитайте, як захоплено говорить про неї австрійський поет Райнер-Марія Рільке («Листи з Росії»). «Росія граничить з Богом, — пише він, — це «сусідство» помітне рішуче в усьому. Вплив Бога могутній... всі справжні росіяни — це такі люди, які в присмерку говорять про те, що інші заперечують при світлі».

І чи не справді так: із темряви безбожного єгипетського полону православні народи і передусім на першому місці — народ російський винесли у своїх серцях, у способі думання, у всіх виявах життя — Бога. Завдяки православ'ю Росія має метафізичний характер, вона безперечно заготовлена Божим промислом для очолення останнього поєдинку на Землі з силами тьми. А вже де нам бути — чи з Росією, чи з антихристом — хай вирішує в кожному випадку православна чи й просто людська совість. На Захід? Будь ласка. Нам дозволять возносити до небес мазеп і бандер, але відберуть душі, мораль і справжню історичну пам'ять, «витруть» віру, знищать культуру, пригребуть рештки всіх національних багатств.

Тільки Росія, як це не дивно звучить для слуху антиросійської «еліти», здатна сьогодні бути гарантом збереження нашої національно-культурної ідентичності. Гляньте в історію: Росія завжди була незалежною і найбільшою православною державою. Припустимо, що нас відірвуть від Росії, зроблять її ворогами. Створять автономну кишенькову церкву із місцевим патріархом. І такі ми, здрібнені, локалізовані й самостійні, полетимо в темряву Європи: з її культом гаманця, шлюбними договорами замість нормальної любові, байдужістю до старих і розтлінням малих, з легальними одностатевими парами, відсутністю мистецтва, порнографією, взаємною відчуженістю і моральною деградацією?

Церкву ніхто не винищуватиме відкрито. Просто створять умови, щоб храми та монастирі продавалися заради вартості земельної ділянки, як у Чехії: вони там нікому не потрібні. Церкву поставлять у становище рядового «суспільного інституту», одного із численних, причому — далеко не найголовнішого й малочисельного. Добре, якщо геївське лобі ще не «продавлюватиме» вимог про вінчання збоченців.

І хай православна громада виживає у такій постмодерній ситуації — в одному ряду з сектами, гей-клубами, казино і тому подібним.

Страшно уявити? Страшно. Православної громадськості як такої не буде, її ніхто не слухатиме, її ніхто не чутиме. А в Росії церква — не «інститут», не організація. Це спосіб існування, стрижень буття й основа народу. Там православних — мільйони. Там відбувається потужний поворот до фундаментальних релігійних і національних цінностей. Тому зберігати нашу єдність всіма силами — це вкрай важливо передусім для нас, поставлених на грань цивілізаційного нищення при галасі про духовний і національний «розвій».

При «клятому комуністичному режимі» в паспортах писали: українець, росіянин, білорус... Тепер у нашій незалежній, з дозволу сказати, державі мов на сміх вказують стать, і це, можливо, не межа: в деяких штатах США стать уже не вказують...

Не позаздриш сучасним ідеологам: як їм трактувати, наприклад, козацтво, воєнне існування якого проходило в обширах боротьби з окатоличуванням та унією, настільки жалуваними теперішнім українським курсом! Козацтво передусім захищало православну віру, яка дорівнювала й національній ідентичності.

«Радуйся, Тарасе...»

Що ж це за дивина, коли панахиди по Шевченку відправляють уніатські священики, мов забувши Тарасові рядки, що стосуються їх: «Ще як були ми козаками, а унії не чуть було, — тоді-то весело жилось!» Звичайно, ніхто не вправі їм цього заборонити. Але який галас зняли навесні 2004 р. «патріотичні» ЗМІ, коли делегація духовенства УПЦ на чолі з блаженнішим митрополитом Володимиром відслужила панахиду на могилі Кобзаря в Каневі! «Московські попи поїхали на Чернечу гору!» — захлиналися газетки. Ну, власне, необхідно нагадати, що в цій церкві Тарас Григорович і хрестився, і причащався, і був відспіваний. (Хоч відбудований храм Святителя Миколая на Подолі, де зробив останню зупинку раб Божий Тарасій, тепер у віданні філаретівців.)

Дуже сумнівно, що «сім'ю вольну, нову», про яку писав Шевченко, ми бачимо зараз... Хоча вона твориться, мабуть, не політиками, а єдністю душ людських. Ще в 1861 р. Куліш у «Слові над гробом Шевченка» казав: «Такий поет, як Шевченко, не одним українцям рідний. Де б він не вмер на великому слов'янському мирові... всюди він був би між своїми... Радуйся ж, Тарасе, що спочив ти не на чужині, бо немає в тебе чужини по всій Слов'янщині».

Ми часто забуваємо гуманізм та інтернаціоналізм Шевченка: тепер програмно підкреслюється, як мало не єдиний, тільки антимосковський вектор його поезії — далеко, скажемо, не вирішальний; взагалі ж це поет — поборник правди, якою вона йому уявлялася за мірками Божими й людськими. Він є ворогом неправди, а не інших народів.

У тлумаченнях Шевченкової поезії ми часом зліші від його прижиттєвих цензорів. В 1859 р. член головного управління цензури О. Тройницький доповідав, що в поемі «Катерина» «выражается горький упрек русскому, соблазнившему и потом жестоко покинувшему молодую малороссиянку, но в ней нет направления, враждебного целому народу». Бо цього справді нема. А сама поема присвячена великому російському поетові В. Жуковському, що брав активну участь у викупленні поета з кріпацтва.

Біографічний факт, що поета викупили російські діячі, нині краще й не нагадувати: «треба» говорити тільки про те, як «Москва» як універсальне уособлення чогось страшного, нелюдського й послідовно антиукраїнського знущалася над поетом.

Пані Буш під час візиту 43-го президента, коли тисячі українців тільки що не запакували в клітки «заради безпеки гостя», після екскурсії по музею Шевченка запитала: «Як Шевченко міг стільки написати й намалювати?» Очевидно, з екскурсії випливав єдиний висновок: усі сорок сім років свого життя Тарас Григорович провів у тюрмі, в ній народився, взнав першорядних культурних діячів імперії, став академіком, всенародним поетом, писав, малював і помер.

Про те ж, як забороняли Шевченка польські чиновники, католицькі й уніатські клерикали на заході України, мовби забуто.

Підозрілим з точки зору науковості фактом є новомодне протиставлення Шевченка і Гоголя. Один, мовляв, боровся за Україну, інший — прислужував Москві.

Авторитетний літературознавець Ю. Барабаш говорить про Гоголя і Шевченка як про дві найвпливовіші постаті української культури світового значення... Шевченко і Гоголь — це два шляхи, та це одна Україна. Шевченко самоствердив народ, а заслуга Гоголя — в пропаганді української культури «численним язикам», народам близьким і далеким. Ми вже не кажемо про духовний бік справи, про концепцію Бога в обох митців, про їхні християнські переконання.

Чи мільйонам українців це видається зараз актуальним? Ні, роздувається тільки протиставлення двох націй і двох культур, роздирання тканини православної спільноти, того Богом даного покрову землям Київської Русі, який ткався віками.

На чий млин ллємо воду

Ми не ідеалізуємо сучасної Росії, як і її історичного минулого; ми говоримо про народ, який генетично відданий Богові. І такими є загалом русичі — східні слов'яни, а нас хочуть пристебнути до ментально, релігійно і культурно чужорідного нам «західного вектора».

Можна довго розводитися про ментальність Сходу і Заходу, порівнювати традиційну ментальність росіянина і, скажімо, американця. Тільки пара фактів для порівняння. Доводилося читати інтерв'ю із радянським сапером високої кваліфікації, офіцером, що служив у Афганістані. Він казав: «Ми могли дуже легко розв'язати проблему безпеки шляхів: просто зробити бордюри із мін. Але ми думали і про мирних жителів, в тому числі дітей...» Що робиться тепер в Афганістані «під патронатом» Північно-атлантичного альянсу, всім нам відомо.

Різко негативна реакція на українців тепер і в сербів Косово: ще одне каїнове діло для нашого брата-українця — брати участь у розчленуванні стражденної Сербії, «у безплідних ділах тьми», точніше — в ділах із кривавими плодами.

З ким ми маємо справу, на чий млин ллємо воду? Нема більших недолюдків і негідників, ніж ті, які використовують США у своїх маріонеткових режимах. Справжньою сенсацією стало оприлюднення з трибуни ООН інформації про те, що так звана «влада незалежного Косова» замішана не тільки в міжнародній наркоторгівлі, а й у продажу внутрішніх органів закатованих сербських полонених. Ця «влада» з її субструктурами становить одне з найнебезпечніших мафіозних утворень Європи. «Скажи мені, хто твій друг...» Чи те ще буде?!

Наступний штрих. Рік тому помер пілот Пол Тіббетс, який в 1945 р. скинув атомну бомбу на Хіросіму. Престарілий ветеран заявляв, що за необхідності повторив би це з нинішніми «ворогами Америки», дослівно: «я б стер їх з лиця землі. При цьому б загинули невинні люди, але так у кожній війні. Така вже їхня доля»...

Отже, ми, «вибираючи» НАТО (хоч наш справжній вибір, повторимо, ніяких демократів не цікавить — ні «своїх», ні американських), незаперечно маємо брати участь у тому блюзнірському кривавому балагані, що зветься мовою американських політиків то «просуванням демократії», то «боротьбою з тероризмом». Хоча що це за боротьба, що «просувається», ми бачимо по скривавлених гарячих точках земної кулі... В тому ж Афганістані американці донищують рештки збудованого й прокладеного радянськими «шураві», яких місцеві жителі, порівнюючи з американцями, вважають, до слова, чесними бійцями. А відвагу і чесність в бою шанують не лише на Сході. Тільки цей кодекс — не указ для янкі...

Щоб зомбувати люд на потребу сьогодення, треба провадити препарацію минулого — особливо для молоді. Наше багатостраждальне історичне минуле продовжує страждати від страшних перекосів-тлумачень. Усі пам'ятають похмуру фантазію роману Дж. Оруела «1984» — там замість старих газет видавали «правильні» нові й зберігали їх у бібліотеках... Отаке щось коїться і з нашою історією.

Академік П. Толочко, людина православна і принципова, вчений, який не пішов за віяннями кон'юнктури, не приніс у жертву власну совість, пише: «Сферою, яку безжально експлуатує націонал-патріотична владна еліта, є історична пам'ять. Причому звертання до неї носить дивний характер. З незбагненною впертістю і послідовністю в свідомість українців втілюється комплекс народу-страждальця, народу-мученика. Країна перманентно відзначає «ювілеї» якихось трагедій: батуринської 1709, Крут 1918, голодомору — 1933, радянської окупації тощо».

Причому ясно, хто був мучителем — звісно, Росія. Вона — мішень координованого Заходом «обстрілу нечистотами» тільки тому, що вона — православна країна, вона — НЕ-ЗАХІД...

Про те ж, наприклад, що польські пани (європейці!) вважали навіть наших гетьманів бидлом, запрягали українців у карети й плуги, садили їх тисячами на палі (а потім практику паль, кострищ, відсічення голів принесли нам інші «європейці», німецькі фашисти), — ні слова.

«Святкуємо» чергову скорботу

Мало того, що сам Київ — місто вкрай оптимістичного архітектурного й природного наповнення — хочуть у проекті перетворити на якийсь похмурий некрополь освенцімського плану (через численні безрадісно-скорботні меморіали), то ще й у наші історичні друзі записуються доволі підозрілі партнери по історії, щоб не сказати — істинні вороги, нищителі й загарбники.

Намічене на наступний рік святкування фантасмагоричного «українсько-шведського союзу» не принесе нічого, крім іще більшого розколу української нації. Замість прилучитися до святкування Росією її перемоги над спільним загарбником ми «святкуємо» чергову скорботу — розгром чужоземного полководця, якого самі шведи вважають «невдахою серед королів»... Він ніс нам незалежність — сміх і гріх! Святкувати доводиться незреалізований (на щастя) «дерибан» України між Мазепою та шведським ставлеником у Польщі Ліщинським і зраду Мазепою клятви на хресті, в якій (зраді) його підтримала маленька групка відщепенців серед старшини...

За соборною постановою 1666—1667 рр. зрадник царя вважався позбавленим «християнського звання». За законом зрадженої сторони зрадника й піддали анафемі. Що тут святкувати православному люду?

Як свідчить акад. Дмитро Багалій, шведи спалили тоді й село Хоружівку, яка через три століття подарує Україні президента. Та чому дивуватися! Церква в рідному селі В. Ющенка з канонічної юрисдикції «добровільно-примусово» перейшла в руки «київського патріархату». Де стовпи віри на різних ярусах народу церковного?..

Свого часу священномученик Володимир (Богоявленський) на пропозицію стати «патріархом» України суворо сказав: «Посміятися над церквою я не дам!» Замість вишукувати патріотичні чесноти у зажерливого й цинічного феодала Мазепи, який понад півтора десятиліття служив, доки було вигідно, російській короні й потім тільки через зміну ситуації для власних же шкурних інтересів поміняв «вектор» на західний і знайшов безславну кончину бездомного втікача, — краще б історикам докопатися й дослідити, яка роль автокефалістів у вбивстві більшовиками священномученика Володимира. Чи не предтечі «київського патріархату» послугували «наводчиками» для катів?..

Чому б не встановити пам'ятник Адольфу?

Те, що укладачі «українсько-шведського союзу» дозволити шведам перетворити сіверянські храми на конюшні, що голодні «союзники» видрали всіх курей і поросят у своїх «гостинних партнерів» — про те мовчок. Як і про те, що учасники «українсько-німецької угоди» з гітлерівським «райхом» відправили на той світ не тільки тисячі поляків і євреїв, а й єдинокровних українців. Втім, тепер натужно колекціонуються «свідчення про переодягнених енкаведистів». Цікаво б запитати: чи були ще колись в діяльності чекістської контори аналогічні вдавання до маскараду, крім повоєнної Західної України? Чи типово це? Чи не заскладний, не надто дорогий і малоефективний «художній прийом» — розігрувати такі костюмовані спектаклі з тисячами статистів, з десятками тисяч убивств? Щось тут не в'яжеться...

Таке можливо тільки в нас, у сучасній Україні: святкування розгрому агресора і встановлення йому пам'ятника на місці цього розгрому. Чому б не встановити пам'ятник старому Адольфу (прости нас, Господи) десь на заході України: теж як-не-як був союз — «українсько-німецький», чому свідчення — батальйон «Нахтігаль» і кривава діяльність отих всіх бандер, шухевичів і куків. Один із засновників ОУН — М. Сціборський — не приховував симпатій до фашизму і схвально відгукувався про диктатуру як стабільний елемент устрою, про позитиви «фашистівської ідеології, що творить культ сильної одиниці — вождя, і провідної меншості, при одночасовому недовір'ї до будучої ролі народних мас. Провідна еліта творить і наказує; маси виконують і повинуються — така формула фашизму».

Сергій Лозунько зазначає («2000», 12.10.2007): «Саме за такою фашистською формулою був складений Сціборським і проект Конституції України»... Далі дослідник питання цитує артикули сього «актуального документу»: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною... державою»; «Владу Українська Нація здійснює через Голову Держави — Вождя Нації, що уособлює її суверенітет і єдність. Цей Голова Держави пропонується довічно, пожиттєво».

Чим це краще від більшовизму? Втім, сьогодні «патріоти» можуть вбачати позитив у тому, що ця держава Сціборського «признає релігію за велику цінність, що сприяє розвиткові духово-моральних сил людини, суспільства і Нації». Причому національними церквами визнавалися дві — українська православна автокефальна церква з патріархом у Києві й греко-католицька з митрополитом у Львові.

Схоже, сучасні державотворчі сили пішли ще далі. Автокефалія привабливо світить багатьом. А «престол» уніатів уже давненько перенесено до Києва — це при тому, що в столиці віруючих даної конфесійної приналежності коли б не якісь долі відсотка...

Лозунько, наводячи присягу, яка планувалася Сціборським для українського фюрера, резонно зазначає: «зверхник» держави дає обіцянки перед Господом Богом та Україною «взагалі», яка «понад усе»: тобто і понад окрему людину. Про народ ані слова.

Почитаєш такі «документи епохи» і думаєш: може, і шкода, що в пані історії немає сміттєспалювальних заводів. Такий матеріал не перегниває, бо він не має нічого природного й органічного, по-людськи живого. Він штучний, як отруйна синтетика, він виник у хворій свідомості людей, які маніакально прагнули і прагнуть «фюрерства» за будь-яку ціну. В православній традиції таке інакше, як одержимістю, не назвеш: тільки одержимі диявольською манією люди могли кидати у жерла жертовних печей мільйони людських доль — на втішення своїх невситимих, страшних амбіцій. Амбіції сатанізованої душі!

Що ж, Україну чекає чергова Полтава. А «Полтава», Полтавська битва в історії двобічна: кому — блискуча вікторія, кому — ганебна «конфузія» і «драп нах вестен».

Україна перед вибором — тільки біда, що знов вибирає хтось за неї...

«Нова віра» вимагає стрільби

На 2009 рік притягнуто і «ювілей» т. зв. Конотопської битви та зрадницької діяльності Івана Виговського, попередника Мазепи, що обагрив зброю православною кров'ю, так само не підтриманого більшістю старшини і козаків. З усіх запилених і заснованих павуками шухляд історії квапливо (в народі кажуть — «як не перед добром») видобуваються горезвісні дати, об'єднані спільною ознакою: антиросійським (читай — спрямованим на розчленування східнослов'янського православ'я) забарвленням. Виводиться із могильної тьми все затавроване історією, анафематствуване, іудоподібне, руйнівне для православної України, злобне і похмуре.

Складається враження, що західному світові чим гірший стан справ в Україні — тим краще. Західних диригентів влаштує всяка Україна — аби антиросійська. Можна було б на це махнути рукою нашому обивателю та й сказати: ну нехай буде антиросійська, аби жити по-людськи. Ні, так просто не буде.

Згадується факт, розказаний очевидцями чеченських воєн. Бандити пропонували полоненим прийняти іслам. Дехто теж махнув рукою: ну що там!.. Зніму хрестика, для вигляду відбуду якісь ритуали... Але новоявленим «мусульманам» треба було закріплювати нову віру: розстрілювати тих, хто хвилину тому були товаришами. «Як же я буду?..» «А ти ж тепер правовірний воїн, а це — твій ворог, невірний... Стріляй!»

«Нова віра» вимагає стрільби по колишніх єдиновірцях. Вистрілимо в Росію — яку б там не було — радянську, путінську, медвєдівську, олігархічну, п'яненьку, дику, незбагненну чи святу — наступний постріл буде у православ'я, а він стане пострілом самогубця. Бо православ'я — це наша душа. Ніяким протезом західного споживацтва її не заміниш. Якщо тут, не доведи Господи, зникне незамулена віра, в річищі якої жила Україна, за яку героїчно вмирали запорозькі козаки, завдяки якій творилася культура матеріальна й духовна, — не буде ніякої України. Буде територія чужих інтересів, заселена покірними слугами Заходу. Якщо хтось гадає, що США бажають кожного нашого громадянина відправити відпочивати на екзотичні острови, то він глибоко помиляється, а от втягнути в нові криваві конфлікти — це більш імовірно.

І Російська імперія, і Радянський Союз мали в собі не суцільний негатив, як це зараз виставляють, а й багато конструктивного. Це все — наша історія, вона починалася не з 1991 р., і не з «оранжевого» Майдану. Українці теж були серед творців обох цих супердержав, з якими рахувався світ. А що утопічно-прекрасних епох не було, нема і не буде на землі — це давно треба збагнути.

Із усякої епохи слід засвоювати позитив, пригадувати краще, корисне, побудовче.

Чи багато істориків у школі й вузі закцентують на тому, що Україна набула сучасних територіальних обрисів саме у складі СРСР? Чи багато філологів знають про те, як потужно в 30-х р. асигнувалася радянським урядом українська книга — в тім числі до 125-літнього ювілею Тараса Шевченка? Чи звертають увагу мільйони киян на той факт, що вже через чотири роки після війни, фактично на руїнах, починається будівництво Київського метрополітену, одного з найкрасивіших у світі (у нас він був виявом архітектурно-інженерного мистецтва аж до нинішньої доби тиражних однотипних станцій, на Заході ж — це щось на зразок підземного трамваю для бідних...)

І страшно подумати, що було б, якби Чорнобиль вибухнув не в 1986-му, а в 1996-му чи 2006 році, для прикладу. «Тоді» — допомагали всім миром. А тепер?..

Київську Куренівку в 1961 р. залила стихія глиняним валом, погубивши сотні людських життів, невдовзі після перетворення Лаври на заповідник. Тепер знову, вдруге за тисячолітню історію монастиря (після більшовиків!), монастир відбирають у монахів...

Не облудними словесами

Багато говориться патетичних слів про воскресіння України, а в «реальному часі» йдеться, власне, про її згасання. Як може бути воскресіння країни при занепаді всіх виявів державного життя, коли суспільна дійсність — нищення, розкол, розділення? Нас оточує абсурд. Взяти хоча б ситуацію з російською мовою: це ще один фактор розколу українського суспільства, яке щиро хотіли б будувати представники різних народів. Обидві мови — й українська, й російська — є державотворчим чинником. Не можна такими варварськими методами викорінювати мову Пушкіна і Достоєвського з кінематографії, ЗМІ, навчальних закладів. Це аж ніяк не піде на користь українській мові. До того ж спеціалісти — психологи й філологи — давно переконалися, що при вивченні двох споріднених мов обидві легше й більш плідно засвоюються. А ми маємо тепер в Україні ситуацію, коли української гаразд не навчилися, а російську занедбали. Російськомовні газети столиці рясніють «україногенними» ляпами: «людские органы» (замість «человеческие»), «бьются с демонстрантами» (замість «дерутся»). А ось зразок «писання» хлопця, четвертокласника, який в родині говорить російською, а навчається в українській школі: «Лудше на уліце гулять». Він не знає, наприклад, що є російське «ы». Й таких випадків — тисячі.

Треба бити на сполох, бо так наші громадяни не знатимуть достатньо жодної мови, не вмітимуть грамотно писати ніякою! Може, такого «суспільства віслюків» планомірно й добиваються — руйнуючи освіту, літературу, загалом, національну і релігійну самобутність під вивіскою їх захисту?

Міністр освіти бідкається: таке враження, що ми від суцільної грамотності йдемо до суцільної безграмотності... Так, колись був радянський рух під назвою «лікнеп» (російською «ликбез») — ліквідація неписьменності, а тепер, схоже, йде ліквідація грамотності — в найширшому розумінні.

Проблем так багато, й вони настільки серйозні, що зараз можна говорити скоріш не про близьке воскресіння України, а про її теперішнє бичування і розп'яття. Багатостраждальний православний народ завжди лишається оптимістом, але хочеться навести кілька рядків із вірша подвижника української культури, письменника і вченого Бориса Грінченка «Землякам», опублікованого у збірнику «Акорди», який уклав Іван Франко у Львові 1903 р.:

Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!
Не хваліться, що живе ще
Наша воля й слава:
Зрада їх давно стоптала,
Продала, лукава...
Україна вам не мати:
Є в вас інша пані,
Зрадних прадідів нікчемних
Правнуки погані!
...Як живі покинуть мертвих,
Прийде та година,
Що ділами, не словами,
Оживе Вкраїна!

Не облудними словесами, що ллються з запроданих трибун, а ділами Божими, справами Добра, Любові, натхненною працею, виявами здорового патріотизму, який може виникнути тільки на щирій дружбі між народами, оживе змучена Україна.

Не ідеї духовних мерців, покараних забуттям історії, а заповіти безсмертних світочів духу підкажуть нам шлях до загального добра.

Ніколи за всі віки відхід від православ'я та православної спільноти (заради «лакомства нещасного», заради амбіцій вождів і вождиків) не давав Україні щастя, від неї справедливо відходило Боже благословення. Ми прикличемо його знову тільки братолюбністю, покаянням, сердечною чистотою і — правдою.

Хай ця правда не така, як дає лукавий світ, але вона завжди перемагала, завжди воскрешала Україну.


Кандидат філологічних наук

Олександр ЯРОВИЙ


http://www.news2000.org.ua




Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх