,


Наш опрос
Нравиться ли вам рубрика "Этот день год назад"?
Да, продолжайте в том же духе.
Нет, мне это надоело.
Мне пофиг.


Показать все опросы
Other


Курсы валют


Курсы наличного обмена валют в Украине

Внешний вид


НАЦІОКРАТІЯ Wiking (скорочено)
  • 16 ноября 2007 |
  • 17:11 |
  • Wiking |
  • Просмотров: 16254
  • |
  • Комментарии: 0
  • |
0
І. НАЦІОКРАТІЯ



І. ІДЕОЛЬОҐІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ



Український націоналізм змагає до створення політичного, соціального та господарського ладу самостійної Української Держави на принципах націократії. Для з'ясування внутрішньої суті й устроєвих форм націократії та її відмінностей від інших політичних устроїв, ми переглянемо по черзі головні програмові засади українського націоналізму, ідеологічних підстав нації та тих законів, що нею кермують, починаючи.



Ми вже в основному пізнали, як трактують націю й державу різні політичні течії. Нагадаємо коротко ці різниці. Отже політична демократія, хоч і визнає націю, своїм раціоналістичним світоглядом позбавляє її духових первнів, надміру матеріалізуючи її єство; в самій державі сучасна демократія - ставляючи в основу своєї ідеології звульгаризований лібералістичний культ особистості ("ціль всього - людина!") - бачить лише технічний середник задоволення потреб суспільства й його основного атома: окремої людини. Соціялізм і комунізм, засадничо заперечуючи націю й державу, уважають їх за переходову історичну (і "сумну"...) необхідність, що в будучому буде заступлена бездержавно-інтернаціональною організацією суспільства й космополітичною нівеляцією всього людства. Новітні націоналістичні рухи (фашизм і т.д.) добачують у нації абсолютні цінності, що приймаються за непорушні догми, а державу ототожнюють із самою нацією, як органічну форму її існування.



У свому відчуванні та розумінні нації й держави, український націоналізм споріднений з останніми рухами. Для українського націоналізму - Українська Нація є вихідним заложенням чинності та цілевим означенням усіх його прямувань. Він розглядає націю не як механічний збір певної кількості людей, пов'язаних лише спільністю території, мови й матеріальних інтересів, лише як найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовий зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільності, її моральної єдності та стермліня здійснювати свої власні історичні завдання. Не самі матеріальні підвалени існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст й характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціалістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально - волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби.



Противники українського націоналізму люблять його світогляд ставити в "лапки" і доводити його "ненауковість". Мовляв - він опертий на метафізичних заложеннях, відриває поняття нації від реального життя й обертає її в якусь уроєну містику... Так, безперечно, не є; націоналістичне розуміння нації не перетворює її в якусь абстракцію, що стоїть поза людьми, їх життям і інтересами. Навпаки, - воно надає їй значіння найголовнішої реальної підвали духового й матеріального життя, що об'єднує й окремих людей, і їхні інтереси. Власне, ідеологія націоналізму дає йому спроможність тверезими очима дивитися на світ, на всі його різноманітні явища та бачити весь неприхований зміст тих життєвих і моральних законів, що на них лише й може бути оперте здорове існування Української Нації.

На щож вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, то дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деградації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичення й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці середники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікаії коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дай вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спиняти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані однаковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом.



Національно-державницький імперіалізм - це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні політичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціалістичні теорії, що пояснюють імперіалізм недостачею "розуму" в людей, діянням "стихій руїни", або впливами "націоналістичної буржуазії" - не витримують ніякої критики. Бо імперіалізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони - зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядам. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість "поступу", кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв "руїнницьких сил" - в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.



Як у фізіології життя чергується із смертю, а відпочинок організму з його активністю (накопичення й витрата енергії), так і в суспільному житті періоди рівноваги й спокою заступаються періодами порушень і боротьби. З того циклічного чергування явищ життя витворює свої "генеральні" напрямні, що, мимо ілюзорних переривань і зигзагуватості, творять загальну лінію розвитку. В цьому процесі не важко добачити чисельні приклади, коли довгі періоди спокою спричинювали занепад, тоді як війни ставали фактором поступу. Націоналізм усвідомлює собі й творче значіння миру в певних умовах, одначе це не засліплює його розуміння підставових законів існування націй і їх відношень між собою, що базуються не на уроєних мріях про "згоду" "братерство" й пацифізм, лише на неминучих противенствах.



Пацифістичні демократи добачують можливість вічного миру в майбутньому морально-духовому перероджені людей, що виключатиме всяке змагання; комуно-соціалізм фальшиво твердить, що сучасний національний поділ світу належить: до історичної категорії - в будучому нації зникнуть, а з ними і причини міжнаціональних противенств. Ці теорії заперечує історія й дійсність. Трансформація рас і антропосоціологія вказують, що внутрішньо міняють, або цілком зникаючи, раси та їх етнічні вияви витворюють на своє місце нові етнічні колективи, що їх розвиток йде не по лінії нівеляції, лише навпаки - діференціяції, зріжничковання. Цей процес не лише не спинився, але ще посилився в нашу епоху у вигляді прагнення навіть найменших народів до національної емансипації. Вислідом цих прагнень і е сучасне явище націоналізму, що набирає вже світового значіння. На етнічно-національний поділ людства впливає незбагнений закон світобудови, що з безмежно великої різноманітності складових елементів життя - творить його величаву суспільну гармонію... І чиж можна думати, щоб цей, ділаючий із глибин тисячоліть, закон був змінений приписами спекулятивних марксівських та інших теорій ?!. Будучність може колись змінити конструкцію суспільства, але годі думати, щоб ці зміни здійснилися у вигляді запровадження світової однозгідної й одномовної космополітичної комуни... Одвічні побудники життя лишаться тими самими!..

Сама можливість переродження людської психіки - як це собі уявляють різні псевдогуманісти - є не лише нереальною, але й аморальною супроти цілої природи людини. Остання творить із себе складний комплекс свідомости, індивідуальних духових рис, інстинктів, побуджень, почувань і нахилів. В ній зосереджується сумарна сукупність "добра" і "зла", а в цій сукупності первні сили, почуття пристрасти, інстинкт боротьби є одними з найголовніших. Цього не можуть збагнути гуманістичні фантасти, що схильні приписувати "розумові" виключне значіння та уважають людину за вродженого носія самого "добра", що "псується" лише в наслідок побічних впливів і соціальних умов... Заперечуючи в цей спосіб фізіологічні й психологічні бакени, вони нищать в людині те, що поруч розуму, надає їй життєву стійкість і імпульси до творчости - її інстинкти. Розум і суспільна організація справді повинні ставити тверду межу шкідливим виявам цих інстинктів. В цьому й полягає змисл соціальності людини. Але спроби їх цілковитого знищення е утопійні та навіть шкідливі. Бо коли б навіть таке духове "спацифіковання" людей здійснилося, то від того не ущасливилося б саме життя... Бо ж чи справді його зміст, глузд і радість полягають в самому абсолютному спокою, з безтурботним сірим животінням із дня на день, в запровадженні якогось всесвітнього "санаторія" з мільярдами анемічних євнухів на землі?!.



Рівноділаюча творчого життя складається з елементів добра й зла, з напруження й відпочинку, з поразок і перемог, з втрат і надбань, з жертвенних шукань і радісних, хоч і важких, здобутків... Основою існування є противенства, боротьба і сила.



Виходячи із спіритуально-волюнтаристичного світогляду, український націоналізм сприймає власну націю за найвищу, абсолютну Ідейну й реальну цінність, видвигаючи гасло: Нація понад усе! Націоналісти хотять бачити Українську Націю великою, потужною, могучою й щасливою. Розуміючи підстави її існування, вони змагаються за створення для неї таких реальних умов, що могли б найкраще забезпечити її стійкість у сучасних і будучих змаганнях. Для цього вони мобілізують творчий дух і діючу волю нації, означуючи на основі їх її шляхи в прийдешність.



Висновуючи свій світогляд із єдино-правильного відчуття й зрозуміння законів, що кермують долею нації, український націоналізм протиставить його всім іншим світоглядам. Ідеологія націоналізму є суцільна, неподільна, войовнича й непримирима; її немислимо узгіднювати з іншими ідеологіями. Український націоналізм знає, що із природи своєї всяка національна ідея й національний інтерес є запереченням ідей та інтересів. Виняток із цього правила буває або тоді, коли дана національна ідея та її інтереси не можуть протиставитися іншим (тоді вони улягають чужій силі...), або коли між ними немає безпосередньої спірної стичності (тоді можлива згода, основана на обопільному егоїзмі й пошануванню сили другої сторони). Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, любові до свого, нетерпимості до ворожого й активизмі, здатному бути залізним тараном для розторощення чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді.



В обранні засобів визволення Української Нації, націоналізм не обмежує себе ніякими "загальнолюдськими" приписами "справедливости", милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах, взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів - вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює - це основна заповідь ідеології українського націоналізму.



Як бачимо, ідеологія націоналізму є наскрізь реальною, вона відображує в собі накази національного існування й присвячує себе єдиній Великій Меті: - Службі Самостійній Соборній Нації!





І. НАЦІОКРАТІЯ

II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ

Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних теорій, український націоналізм вчить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава. Державна організація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона - в розумінні українського націоналізму - має відображувати в собі співвідношення окремим національно-суспільних складників, об'єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й правом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бувають і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.

Тільки державне існування нації вповні здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов'язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.

Життя а його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним передумовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причини, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює - поруч історичних ворогів - також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об'єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування - він протиставить цим групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його політичної програми.

Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. "національними" партіями в оцінках завдань і значіння нашої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов'язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за державність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному світогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструкцію життя, де правда, мовляв, "сама перемагає" ("бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями"...). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло - всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося... І тепер супроти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску - взагалі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль - протестує увесь їх внутрішній зміст.

Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю поставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом "особистого інтересу". Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу - з її непримиримістю й принципіалізмом - послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: "якось то буде"... Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її "дав"; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні того "спокою", що чекає їх у власній державі.

Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції національних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаючи націоналістичне гасло - Україна понад усе! - за "нездоровий" або "смішний" шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперництва - де встояти може лише сильна, ініціативна нація - за "шкідливий імперіалізм", вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького повіту !..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної політики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не укладається в вульгарні, обивательські поняття спокою й "добробуту одиниці" - вони годяться лише на вимушену іншими "оборону"... Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!

Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно - через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність - найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими "принципіальними" умовами і виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх "загальнолюдських" доктрин.

Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів націоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й противні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлюючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й перетворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху "кліці диктаторщиків", що каже: "Держава - це я!".

Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи самий фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству недоступні його джерельні студії, крім безграмотних і демагогічних брошурок) - вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за "протинародній" рух і "пужало" громадської свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і від нікого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив'язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.

Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава - це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.

Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема - "демократії" української... Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності - наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави - це для неї не більше, як... "реакція", або й "контрреволюція"... Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично - драгоманівської "науки", вона до всякої державної організації ставиться з засадничою підозрілістю... Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім... елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат", де когось обов'язково мають "душити" і "поневолювати". Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою... Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні "демократи" інакше собі її не мислять, як в ролі тої "кооперативи", де кожний міг би вільно ходити за "добробутом", при тому з якнайменшим тягарем державних обов'язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони "ідеї" громадської свободи й людських прав...

Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава - це не крамничка, що до неї ходять тільки "за потребою"... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам - держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана - це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.

Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі:

- Держава вище кляс і партій! -

Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керовництві працюючих версти Української Нації. Підкреслюємо - працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне - гетьманського "консерватизму") зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов'язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації - вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним "отаманам" - націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування.

На цих принципах будується устроєва концепція українського націоналізму, то її називаємо націократією. Політичні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх супільно-продукційної функції - в представницьких органах державного управління.

І. НАЦІОКРАТІЯ

ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ.

Нація, це вічність - вчить український націоналізм. Коріння її виростають із глибини віків, а розвоєвий гін прямує в незбагнену прийдешність. Являючись підставою існування даної людської спільноти, нація єднає в своїй тяглій незмінності її окремі складники. Органічна, у своїй духовій і фізичній істоті, як цілість, вона й цим складникам надає в кожну пору історичного розвитку органічний характер. Внутрішній поділ нації на окремі складники мінявся, щодо їх суспільних форм і функцій, й процесі історії. В нашій епосі цей поділ у середині нації означується існуванням окремих соціальних груп населення.

Проблеми соціальних груп, їх взаїмочинності та відношення до нації й держави належать під цю пору до найбільш спірних й актуальних. Власне тут лежить вузол боротьби ідей і суспільних антагонізмів, що стрясають сучасність, зроджуючи соціальні конфлікти й революційні зриви. Щоб зрозуміти причини цих явищ, треба розглянути ті процеси й побудники, що приводять до згаданого поділу. Кожна національна спільнота має дві сторони свого буття: духову й матеріальну. Коли перша є джерелом її творчости, то друга - це те реальне тло, що на ньому ця творчість конкретизується в певних матеріальних надбаннях. Як духова творчість улягає законам якісної, індивідуальної градації (спираючись на ній, націоналізм заперечує комуністичний психоз "колективу", що не творить, лише "делаєт" культуру...) так і матеріальна чинність суспільства базується на виробничій градації, що диктується життєвою доцільністю й називається суспільно-господарським поділом праці.

Принцип господарського поділу праці обсервуємо вже в примітивних суспільствах старовини. В міру культурно-матеріального їх розвитку та поширення товарового обміну, цей розподіл все поглиблювався, витворюючи окремі суспільні групи (цехи, виробничі корпорації, стани) людей, занятих виробництвом конкретних господарських продуктів, що їх обмін забезпечував їм існування. В цій історичній добі знаходимо початки теперішнього суспільного розгалуження націй. Протягом останнього століття, при капіталістичній системі продукції Й обміну, господарський поділ праці пішов приспішеними темпами й оформився в сучасній технічно-виробничій спеціалізації й соціально-класовій диференціації суспільства. Як бачимо, розпиток суспільно-виробничої структури націй прямував органічними шляхами, відображаючи в собі більш ускладнені вимоги життя й господарської продукції.

Слід зазначити, що розподіл суспільних функцій не обмежився на самій господарській ділянці; він впливав також на нерівномірну концентрацію багацтв, запроваджував протилежність матеріальних інтересів, і спричинявся до витворення відповідних політико-устроєвих систем в історії, де право на владу й панування здобували упривілейовані, економічно сильніші групи, що накидали обов'язок послуху й господарську залежність матеріально-слабшим. Ціла історія позначається цим змаганням багацтва з бідностю за перерозподіл матеріальних дібр і за політичні впливи, змаганням, що узмістовлюється в сучасному широкому понятті соціальної боротьби та експлуатації. На фоні цих процесія виринає ряд питань. Коли суспільно-виробничий розподіл нації є явище органічне, то чи справді стають неминучі й антагонізми її окремих складників? Чи дійсно соціальний гнет і експльотація економічно слабших - сильнішими, мають характер закономірності? А коли так, то чи не означає те, що сама концепція суспільного життя є несправедливою й аморальною?..

До розв'язки цих питань, демократія й комуно-соціалізм підійшли різними шляхами. Визнаючи факт соціальної нерівності, політична демократія шукала способів її направи головно в площині етичній, їй здавалося, що досить проголосити свободу індивіда, виховати його на гаслах "рівності й братерства", як цей індивід, а за ним і всі інші, виявляючи свої прагнення у "волі більшості", запровадять корисний, відповідний "справедливій логіці" життя, суспільний лад. Між тим демократичні теорії привели до несподіваних і протилежних практичних наслідків: в епоху демократії й капіталізму, соціальна нерівність, матеріальний визиск праці й політичне панування фінансово-партійної олігархічної меншості над більшістю набрали особливо виразних і антисуспільних форм.

Комуно-соціалізм не вірив у направляючу силу етики, особливо - "буржуазної" етики. Конструктивний вплив може мати лише "соціалістична" етика, то буде наслідком соціально-політичної й економічної перебудови суспільства, а не її причиною - казав він. Заперечуючи органічність нації й її окремих складників - кляс (крім пролетарської) комуно-соціалізм видвигнув програму соціальної революції, що має; скасувати приватну власність (як головну причину соціальної нерівіності й експльотації) і створити безкласове (однокласове) суспільство з соціалістичними засобами господарського виробництва. Комуно-соціалістична концепція грішить не меншити помилками, що й демократична... Бо коли демократія, покладаючись на логіку "гри стихійних сил", недооцінила значіння організованого втручання суспільства в соціально-виробничі процеси, то комуно-соціалізм переоцінив можливості планово-регулюючого принципу в суспільнім житті, зводячи останнє до шкідливого схематизму й духово-матеріальної нівеляції. Комуно-соціалістичний теоретичний план створення однотипного, унітарного (олнокласового) пролетарського суспільства - то, мовляв, єдине може усунути визиск і нерівність - заперечував органічний суспільний розподіл і тому завів у практиці. Це підтверджує й дійсність СССР. В совіцькій "реторті" відбувається нова суспільна диференціація, а з нею кристалізується й стара соціальна нерівність, дарма, що означується вона тепер іншими назвами (раніше були "їх благородія" і "патомствениє дворянє" - тепер "партсекретарі" і "знатниє люді комунізму"...). На тлі цього процесу стає все більш виразним і матеріальний, визиск дійсно-працюючих псевдо-працюючими; цей визиск переходить в особливо жорстоких і характерних для нуворишей-конвістадорів, що несподівано для самих себе вийшли на кін історії -формах...

З інших заложень виходить при розгляді порушуваних проблем націократична концепція. В розвиткові внутрішніх відносин нації вона добачає органічний процес сполучення духа й матерії, що витворює в кожну тяглу історичну добу питоменні їй суспільно-виробничі й устроєві форми. Конструктивне чи деструктивне значіння цих форм в даному історичному періоді залежить від їх своєчасності й пристосованості до збірних потреб суспільного організму, що невпинно розвивається. Тут спостерігаємо еволюцію, що має свою логіку й розставляє історію в певні послідовні етапи. Та обставина, що, наприклад, в добі меркантилізму Кольбера не існували літаки, сучасні банківські концерни, або не було "наукового" соціалізму, не є випадковою... При розгляді суспільних форм цієї еволюції з перспективи часу, годі встановлювати їх "соціальність", чи "антисоціальність", "справедливість" чи "несправедливість" на критеріях сучасних політичних теорій і етичних понять. Цієї власне помилки допускаються комуністи, коли в усіх, навіть прадавніх, періодах історії знаходять чудесне "підтвердження" партійних "законів" Маркса-Леніна-Сталіна, і таки наші соціалістичні "соціологи", що описуючи добу Князя Володимира, або Богдана Хмельницького, підходять до неї з критерієм темпераментного есерівського агітатора й обурено картають цих мерців за те, що були вони "буржуями-поміщиками" і "ворогами працюючого люду"... (коли не помиляємося, таку "науку" розвивав у своїх писаннях Микита Шаповал). Бо коли соціальну справедливість розуміти не тільки під кутом сьогоднішньої можливості для всіх людей добре їсти, одягатися й відпочивати, але у широкому плані історичної рації, то покажеться, що всі витворювані нею соціальні, господарські, політичні й правні інститути були потрібні, як складові елементи загального прогресу, а тим самим для свого часу і справедливі, і етичні.

Соціально-несправедливі й неетичні ставали вони тоді, коли дальші завдання суспільного розвитку переростали їх зміст і призначення, перетворюючи їх із факторів будуючих - в гальмуючі, або й руйнуючі. З правила одначе ці старіючі інститути (політичні устрої, господарські системи, суспільні стани і тд.), набираючи вже виразних паразитарно-шкідливих форм, все ж ще силкувалися вдержатися при житті й творили серед своїх прихильників в суспільстві своєрідні ("консервативні" або реакційні) течії, аж поки цілковито не щезали, збагачуючи досвід і "архів" історії... Ці зміни найчастіше переходили в умовах боротьби, противенства інтересів і соціальних антагонізмів, поки нові фактори не привертали порушену рівновагу. В циклю цих історичних явищ, помічаємо, що коли еволюція стабілізує певний уклад суспільного існування в матеріальному плані, то революція виступає в ролі його коректора, черпаючи своє новаторство в площині ідей і духа.

В істоті своїй націократія також є й еволюційна і революційна. Ця перша її прикмета виявляється в стремлінні зберегти актуальні й животворчі сили суспільного укладу та забезпечити для них найкращі умови розвитку, тоді, як друга - в організованій здатності своєчасно усувати перешкоди, що стають на дорозі прямувань суспільного організму. Тому у відмінність до інших політично-устроєвих концепцій, націократія не має прикмет схолястичного доктринерства... Оперта на усталеному світогляді - вона в розбудові суспільно-виробничих і політичних відносин внутрі нації кермується не мертвими чи там паперовими програмами, лише безпосереднім вчуванням в потреби нації та її окремних елементів.

Націократія визнає, що нерівність іманентна (істотна) суспільству. Хай цей закон заперечують демократичні ілюзії й комуно-соціалістична демагогія, проте він відповідає різноманітності й градації самого життя, що ніколи не укладається в однотипні схеми. Справді конструктивні завдання суспільства полягають не в безнадійних утопіях "уравніловки" (якраз тут класично збанкротував комунізм !..) лише в організованому стремлінні до радикальної направи сучасної виробничої анархії, до знищення паразитарної експлуатації інтелектуального й фізичного труду, олігархічної безвідповідальності і станово-класових (буржуазних і комуністичних!..) абсурдів, що творять хворобу нашої епохи. Як будемо бачити, в цій власне площині шукає націократія направи соціальних відносин. Виходячи з принципів якості, творчого обов'язку та національної етики - вона будує лад, здібний забезпечити кожному продукуючому членові суспільства всебічний розвиток, правове положення й справедливий еквівалент (оплату) його праці.

В середині нації дійсно проявляються певні розбіжності інтересів окремих суспільних груп та це в найменшій мірі не виправдує комуно-соціалістичних теорій заперечення самої нації й класової війни. Як у фізиці або фізіології, так і в нації переходить процес взаємного притягнення різнорідних по своєму змісту елементів; вона зазнає невпинного обміну суспільних речовин, що забезпечують її загальне здоров`я. Основою цієї внутрішньої гармонії є насамперед духо-волеві фактори; але крім їх впливають і фактори матеріальні. Бо мимо певної стичності, ці матеріальні завдання та інтереси найкраще здійснюються й забезпечуються в організуючих і контролюючих рамках нації-держави. Гармонійне співробітництво соціальних груп порушується й зазнає внутрішніх зривів в умовах застарілості суспільно-виробничої структури нації, коли - поруч актуальних груп для даної історичної доби - задержуються ще при житті, а то й пануванні ті складники, що вже пережили свою соціальну місію і, відмираючи в клітинах націй, стають паразитарними. Власне тому націократія - заперечуючи "пролетарську" фікцію комуно-соціалізму - з неменшою нетерпимістю ставиться до українських таки реакційних, або так зв. "консервативних", течій, що під спекулятивного покришкою "трудових монархій" намагаються штучно відживити паразитарні й антисуспільні (поміщицькі й "протофісовські") сили.

За фундамент своєї суспільно-виробничої й політичної будови націократія бере животворчі - характерні для нашої доби й інтересів Української Нації - основні групи селянства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції, що є еманацією (втіленням) цих перших двох соціальних груп, ведучи їх у творчу, бадьору будучність не шляхами антагонізмів і війни "всіх проти всіх" - лише соціального миру й солідарности (співробітництва).

І. НАЦІОКРАТІЯ

IV. СОЦІЯЛЬНО - ЕКОНОМІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІОКРАТІЇ

Націократія - як режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх її соціально-корисних верств - лишилася б утопією, коли б націоналізм не спромігся оперти її на здорових соціально-економічних підставах. Націократичні принципи надкласовості й національної солідарності перетворилися б на практиці в пусті слова, коли б український націоналізм не мав усталеного погляду на сучасну соціально-економічну проблематику та не знав практичних середників її конструктивної розв'язки на Україні.

Треба ствердити, що до проблеми надкласової держави й до самої можливості узгодження інтересів окремих соціальних груп - частина суспільної опінії ще й тепер ставиться, зо скептичним застереженням. Причини цього явища не можна пояснювати лише самими провокаціями московського комунізму й його інтернаціонально-соціалістичних (у нас радикал-соціалістичних, есерівських і есдеківських) підголосків.

Бо поруч із націоналістичними рухами різних народів і їх боротьбою за творчу, справедливу, відповідну сучасному розумінні суспільної етики, внутрішню солідаризацію націй, на уламках капіталістично-буржуазної демократії жирують різні групи, що використовують гасла націоналізму для своїх антисоціальних цілей. Ці непокликані й підозрілі "націоналісти" виходять переважно з середовища спекулянтів фінансового капіталу, інтернаціональних біржових пройдисвітів типу Ставицького, власників земельних латифундій, що використовують найбільш хижацьку ренту орендарського капіталізму, безжурних "стригунів" дивідендних купонів на цінності, витворювані інтелектуальною й фізичною працею інших людей і тд. Свідомо ігноруючи те, що націоналізм - це революція, спрямована не лише до обновлення національного життя, але й до радикальної зміни перестарілнх і паразитарних соціально-економічних відносин, ці легалізовані гангстери капіталізму часто підшиваються під націоналізм, проголошують себе за його "союзників" і маніпулюють його конструктивними принципами в деструктивних завданнях соціальної реакції.

В українській дійсності роль згаданих соціальних паразитів, на щастя, вже неактуальна, бо вони з корінням вирвані в часах революції. Що найвище їх останні рештки гніздяться лише на еміграції, здобуваючи, щоправда, в останніх часах співчуття серед частини найбільш назадницьких галицьких парафій... Безуспішно вичерпавши всі свої аргументи про "трудову монархію й консерватизм", завівшись на концепціях "божих влад" та інших гетьмансько-клерикальних "енцикліках", вони й собі проповідують націоналістичні теорії надкласовості й національної солідарності!, стараючись ціпи словесним жонглюванням замаскувати протинародні наміри "гаспод памєщіков" з берегів Ванзее.

Між тим справжня солідаризація й пріоритет збірних інтересів нації, можливі до здійснення лише в умовах такої політичної й суспільно-виробничої реконструкції держави, що - спираючись на надкласову суть націократії - не тільки забезпечувала б регульовання соціально-економічних розбіжностей, але - і це найголовніше - звела б саму їх можливість і причини до мінімуму (вище ми вже згадували, що цілковите усунення цих розбіжностей немислимо й для націократії; цьому суперечить закон суспільно-виробничої диференціації нації).

На бігунах нашої епохи бачимо дві соціально-економічні системи: приватновласницький капіталізм демократії та державний (або псевдосоціалістичний) капіталізм московського комунізму. Зроджений вимогами технічного розвитку й ускладненням суспільної структури, класичний капіталізм сперся на потрійній формулі, що її конкретизували в своїх теоріях Адам Сміт та інші економісти минулого століття: "недоторканій, свяченій приватній власности", господарській свободі й приватній ініціативі, стимульованої прагненням капіталістичного зиску. Як бачили ми при розгляді проблем політичної демократії, спочатку капіталізм справді був соціально-корисною, дієвою силою технічного й цивілізаційно-культурного прогресу. Пізніше ускладнення господарського виробництва й розподілу перетворили значну частину капіталістичних принципів в анахронізми, то фатально штовхали самий капіталізм на антисоціальні манівці.

Знесилена в свому поступі й закостеніла на "високих" ("логічних"...) безчинних кличах, політична демократія не спромоглася вчасно ці анахронізми скорегувати й лишила події котитися до... цілком нелогічного кінця, що супроти нього не може тепер не буритися конструктивний суспільний інтерес, мораль і етика.

Сучасне положення капіталізму замало пояснювати кризою товарової перепродукції, дефектами обміну й грошової циркуляції. Існуючий на перестарілих, гниючих соціальних підпорках, капіталізм переживає справжню й глибоку революцію, що з господарської площини переходить у суспільно-політичну війну всіх проти всіх.

Доба продукуючого, соціально-корисного, капіталу, з творчим розмахом його колишніх "капітанів", що одушевляла теорії Сміта, скомпрометована анонімним - позбавленим всяких творчих стимулів - фінансовим капіталом, що ціль свою добачує в спекуляції штучними символами реальних цінностей на шкоду суспільним інтересам. Приватна власність - з засобу добробуту й господарського скріплений суспільних мас - перетворилася в середник застрашаючої соціальної нерівності; приватна ініціатива - з побудника господарської діяльности - обернулася в анархію виробництва і монополь хижацьких клік; природне устремління людини до зиску - виллялося в легалізовані форми експлуатації праці, а сама праця - обернена в "звичайний товар" - втратила свій колишній духовий зміст, свою мораль і творчу філософію. Нелогічно змагати до направи певних наслідків без усунення причин, що їх зроджують. Так само нелогічні спроби поєднання націократичних принципів надкласовості й соціального миру з силами капіталістичної реакції, що зроджують суспільний паразитизм і перманентні соціальні антагонізми. Ті, що ігнорують цю логіку, ведуть нечесну гру!

Соціалізм - коли відкинути його неприродний матеріалістичний світогляд - до певної міри правильно викрив антисоціальні дефекти капіталістичного устрою, але самий помилився в своїх висновках. Його спрощена, механічна схема Могла дати лише такі наслідки, що їх бачимо на практиці московського комунізму. Комунізм створив у площині суспільно-політичній нову формою, але стару змістом, соціальну нерівність, сполучену з тиранією узурпаторської кліки, а в господарській - неповоротливу, хаотичну (дарма що "планову"!), машину державного капіталізму, що - вбивши всі здорові стимули праці й приватного інтересу - душить країну смертельним пресом визиску, безглуздого експериментаторства та марнотратства народних сил.

Українська націократія свою соціально-економічну політику будує на критичному досвіді й поєднанні старих доцільних елементів із новими формами та завданнями суспільного життя. Внутрішні суперечності капіталізму очевидні; вони з усе більшою силою позначатимуться на занархізованні внутрішніх відносин демократії. Проте помилкою думати, що всі його засади втратили свою актуальність. Життєздатні принципи капіталізму націократія використовує в зреформованих суспільно-виробничих умовах.

Так вона не заперечує приватну власність, економічну свободу й прагнення господарського зиску. Власність, приватна ініціатива й право на зиск - це проблеми не лише економічні, але й психологічні. Вони в основними, рушійними силами господарського розвитку. Де ці сили паралізовані - там вбивається само суспільне життя, а з ним і творчу відповідальність громадянина; на їх місце приходить бюрократична мертвеччина й лицемірне "ханжество", що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (приклад комунізму). Але водночас націократія привертає цим рушійним силам їх втрачений при капіталізмі властивий вміст. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску - що в умовах капіталізму перетворилися в легалізований спекулятивними формулами "священості" і "економічного лібералізму" засіб хижацького визиску, в монополь панування клік і в аморальне право паразитарного споживання плодів праці інших людей, нічого взамін не продукуючи - вона обмежує твердими рамками творчого обов'язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства й приватними стимулами господарюючого індивіда. Твердження соціалізму, що приватно-власницькі елементи капіталізму мають тенденцію переростати в антисоціальні вияви, підставне в умовах нерегульованого, стихійного характеру соціальних відносин і господарської продукції. Для збереження згаданої рівноваги, націократія надає своїй соціально-економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської планової контролі й з певними родами колективної (Націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона обумовлюється самим характером господарства.

При розбудові держави, націократія стане перед наслідками, що їх створила на більшій частині наших земель соціальна революція. Абстрагуючи від факту сучасної окупації України ворогами - ці наслідки в ніякому випадку не можна ігнорувати. Вони виявилися в двох позитивних напрямках: в знищенні чужого приватного фінансового, промислового й аграрного капіталу та в створенні нової суспільно-виробничої структури нашої нації, що характеризується наявністю трьох вирішальних соціальних груп: продукуючої інтелігенції, селянства й робітництва.

Націократія заперечує реставрацію капіталістично-поміщицького ладу в його колишніх формах. Засаднича шкідливість такої реставрації поглиблювалася б на Україні ще й відсутністю національних капіталів. Вона означала б насамперед повернення ворожих нації (московсько-польських і т.д.), визискувачів, уводячи, таким чином, у національний організм не лише елементи соціального, але й державно-політичного розкладу. (Тут, між іншими, ховається одна з причин, чому український націоналізм ставиться з непримиримістю до "орієнтацій" наших угодовських партій на "союзників" і різних підозрілих інтернаціональних спекулянтів...).

Зберігаючи комбінований принцип колективного й приватного інтересу, націократія індустріальний розвиток країни будуватиме на мішаних засадах націоналізованої (себто удержавленої), муніципалізованої, кооперативної і приватнокапіталістичної промисловості. Націоналізації підлягатимуть насамперед такі вирішальні для господарського розвитку, країни та її оборони галузі, як здобуваюча, важка, хімічна промисловість, транспорт і т.д. Удержавлення всіх цих родів промисловості - крім їх основного значіння - обумовлюється низкою важних причин, що їх тут детально не розглядаємо, а зокрема тим фактом, що якраз тут, в умовах приватнокапіталістичної ініціативи, неминуче виявляються найбільш антисоціальні прояви капіталоконцентрації й монополізму, що шкодять суспільним інтересам.

Муніципалізація поширюватиметься на підприємства, що обслуговують певні ділянки комунальних потреб (електричні стації, водотяги, місцева комунікація і т.д.). Натомість біль шість ділянок так зв. легкої й споживчої промисловості, що продукує готові фабрикати та вироби масового попиту, творитиме, при виробничій і соціальній контролі держави, поле примінення кооперативної й приватнокапіталістичної ініціативи. Досвід комунізму показав, до яких карикатурних, ба навіть трагічних наслідків доводять спроби заступити тут творчу роль приватного почину бюрократичним етатизмом!

Слідуючою з черги базою господарської самодіяльної буде торгівля. Зосереджуючи в своїх руках монополь у деяких сферах зовнішньої і внутрішньої торгівлі, як також і політику регуляції товарових цін - держава сприятиме розвиткові кооперативної й приватновласницької ініціативи при обслуговуванні цієї важної функції суспільного обміну. Власне тут, в сполученні з промисловою діяльністю, найде собі основу для розвитку конструктивний у своїй соціальній місії кооперативно-приватний національний капітал. Поруч із цим держава протегуватиме розвиток ремісництва там, де воно не втратило свою суспільно-господарську актуальність.

Принцип приватної власності поширюватиметься й на міські нерухомості, в сполученні з муніципальною й корпоративною власністю. Ангажуючи приватний капітал у обмежені сфери господарської діяльності, націократія не забуває його антисоціальної тенденції перестати своє конструктивне призначення й виливатися в паразитарні форми. Для унеможливлення цього, держава координуватиме в своїх руках усі ділянки соціальної й фінансової політики (охорона праці, колективні договори, нормування прибуткового відсотку, емісії, біржа, девізи, чековий і вексельний обіг, податкова система і т.д.) регулюючи зріст і перерозподіл національних багатств в інтересах цілого суспільства.

Аграрну політику націократія будує на ствердженні позитивного факту експропріації капіталістично-поміщицьких господарств на Україні й застосує цей принцип па всі інші терени держави, де ця експропріація ще не відбулася. Поруч з цим підлягатимуть вивласненню й посілості протегованих окупаційними владами чужо-національних колоністів. Вивласнення поміщицьких і колонізаторських посілостей не підлягатиме викупові; саму таку можливість націократія уважає абсурдною, під оглядом національно - політичним (поміщики й колоністи в своїй масі є чужонаціональним - московсько-польським, румунським і т.д. - елементом) і шкідливою під оглядом соціально-економічним. Знесилене окупаціями, українське селянство вимагатиме від держави особливо сприятливих умов для свого розвитку; в цих умовах викупні платежі лягали б на нього невиправданим тягарем, являючись водночас прихованою формою фінансування ворожих Україні паразитарних елементів.

Найбільше відповідною інтересам нації й завданням сучасного сільськогосподарського виробництва формою, націократія визнає приватновласницьке-трудове середнє селянське господарство. Розбудовуючи цю аграрну систему й регулюючи мобільність землі в цілях унеможливлення її нової нетрудової концентрації держава допускатиме й колективні форми землеволодіння та землекористування (трудові спілки, продукційні кооперативи і т.д.) там, де це виправдуватиметься умовами продукції і виробничими звичками селянства.
Так представляються основні соціально-економічні підстави націократії. Їх внутрішній зміст йде по лінії пріоритету збірних інтересів нації й національної солідарності, що найдуть своє здіснення в своєманітній формі організації суспільства. Цією формою є - державний синдикалізм.

І. НАЦІОКРАТІЯ

V. ДЕРЖАВНИЙ СИНДИКАЛІЗМ

Соціальний поділ внутрі нації - це конечність, створювана розвитком суспільно-виробничих відносин. Соціальні групи (або як їх називають - класи) нації - це органічні спільноти, що в кожному даному історичному періоді надають структурі. суспільства конкретних форм і означають її завдання.
Проблема соціального поділу нації є надзвичайно складною й многогранною. Її неможливо розрішувати ані методами класової реакції, що намагається здержати розвиток суспільно-політичних і господарських відносин (як це робить сучасний капіталізм), ані вузькоглядними догмами перманентної класової війни (як це робить комуно-соціалізм). Дійсність свідчить, що капіталізм і комуно-соціалізм проявляються в соціальній площині в однакових по суті, хоч і відмінних у формах, негативних наслідках якраз тому, що оба вони є насамперед класовими концепціями. Надміру протегуючи одну соціальну групу (в першому випадку - буржуазію; в другому - штучно сфабрикований "пролетаріат") коштом життєвих інтересів, а то й існування інших груп - вони унеможливлюють усебічний розвиток суспільного організму, а саму державу й владу обертають у знаряддя своїх класових цілей.

Націократія заперечує принцип класової боротьби та право окремих соціальних груп на монопольне панування в державі й на експлуатацію суспільства. Розглядаючи націю, як живе, суцільне-хоч і різноманітне в своїх складових частинах - єство, вона розв'язку соціальних проблем переносить у площину національної солідарності, що - визнаючи пріоритет інтересів нації-держави над інтересами окремих груп - видвигає принцип надкласовості. Здійснення надкласової солідарності можливе лише на базі пристосованої до неї господарської системи. Стверджуючи, що ні капіталістичний, ні комуно-соціалістичний устрої не посідають необхідних для цього прикмет, націократія - як бачили ми вище - розбудовує власну господарську систему, де різноманітність стимулів економічної діяльности та інтересів поодиноких соціальних груп узгіднюється й зрівноважується плановим втручанням держави, що паралізує переростання господарських засобів в антисоціальні фактори та регулює справедливий розподіл на­ціонального доходу між всіма продукуючими верствами нації.

Одначе цього замало. Бо економічна політика, а з нею й зверхницька роль держави можуть давати корисні наслідки лише тоді, коли саму державу й її владу персоніфікують не класові й узурпаторські кліки (як це бачимо в умовах капіталістичної "демократії" і комуністичної диктатури), а ціле національне суспільство, зорганізоване в формах, що - беручи його за неподільну єдність - водночас рахуються з його органічним, функціональним розподілом на окремі частини (соціальні групи). Цею формою суспільної організації є для націократії - державний синдикалізм.

В своїй, практичній суті синдикалізм - це насамперед (умовлене розвитком господарської спеціалізації об'єднання людей, зайнятих виробництвом у певній господарській галузі, для охорони їхніх професійних інтересів. Вияви професійної організації бачимо вже в середньовічних корпораціях, що в свій час відіграли велику економічну роль в феодальному суспільстві. Капіталізм і нові ідеї економічного лібералізму спричинилися до занику корпорацій; вузько-становий, монополістичний характер старого корпоративного устрою вже не міг узгіднитися з вимогою "вільної гри" капіталістичних сил. Та згодом антисоціальні тенденції капіталізму - що все загострювалися з розвитком нового класу промислового пролетаріату, зроджуючи класову боротьбу - викликали появу нових, форм професійних об'єднань: так зв. синдикати (звідси назва - синдикалізм).

Синдикалістичний рух проявився в кількох формах, але найбільш характерним для передвоєнної доби був революційний (або як його ще навивають - сорелівський) синдикалізм. В основу своєї програми він поставив солідарність інтересів представників окремих виробничих фахів, змагаючи до об'єднання їх у замкнені від сторонніх елементів, професійні робітничі організації (синдикати), відповідно до їхньої господарської діяльности. Ці спілки мали стати основою професійно-виробничого розподілу суспільства в будучому синдикалістичному устрою. Можливість боротьби з капіталізмом і буржуазно-демократичним устроєм, революційний синдикалізм бачив у безкомпромісовій революційній акції. Відрізняючись від соціалізму своїм світоглядом і тактикою (соціалізм - матеріалістичний і опортуністичний; синдикалізм - волюнтаристичний і революційний), він тим не менше залишився насамперед інтернаціонально-класовою концепцією.

Від революційного синдикалізму, державний синдикалізм української націократії різниться відмінністю світогляду й завдань суспільної реконструкції. Державний синдикалізм заступає інтернаціонально-класову суть революційного синдикалізму культом власної нації - держави. Ідеологічні підстави й гіркий досвід пережитих Українською Нацією "соціалістичних" експериментів вказують йому, що розв'язка соціальних проблем лежить не в класовій боротьбі і не в уроєних (а у своєму реалізмі - хижих і спекулятивних) інтернаціональних догмах, лише в духовій, моральній і виробничій єдності всіх соціальних груп нації та їх збірній відповідальності за її розвиток і будучність. Революційний синдикалізм бачить своє завдання в об'єднанні й захисті інтересів окремих професійних груп, що мають творити автономні господарські організми у вигляді синдикатів - розпорошуючи в цей спосіб державу й розкладаючи її на ряд атомів. Натомість синдикалізм націократії - уважаючи державу основою політичного й економічного розвитку національного суспільства-своїм устроєм ще більше злютовує її монолітність, бо перетворює окремі, об'єднані в синдикатах, соціальні групи в організми, що стають нерозривними, функціональними частинами самої держави, кермуючи нею та контролюючи її чинність в інтересах цілої нації.

Державний синдикалізм розглядає всіх членів суспільства як виробників певних цінностей. Не класові її маєткові привілеї, не абсурдні пережитки старого правного й морального укладу, лише виробнича функція індивіда й груп стає вирішальною в означенні їх ролі в суспільстві. Обумовлена сучасною структурою суспільства соціальна мораль не може толерувати, щоб на його організмі продовжували жирувати відмираючі, безчинно-споживаючі, паразитарні клітини, коштом використання й розвитку молодих, творчоздібних сил... Відкидаючи спекулятивну мораль капіталістичної демократії, що демагогічними гаслами маскує визиск, нерівність і стихії ненависті, як також і примітивний "споживчий" варваризм комуно-соціалізму - державний синдикалізм будує свій устрій на здоровій етиці, конкретизованій в засаді: "продукт праці належить працюючим", на принципі органічності суспільства й на продукуючому обов'язку всіх його груп, що єдино зумовлює їх права на матеріальний еквівалент і суспільно-політичне значіння в державі.

В умовах капіталістичної демократії безпосереднім, кермуючим чинником державного й економічного життя є не організовані згідно з професійним принципом соціальні групи, лише партії. Претендуючи на заступництво інтересів цих груп партії є на ділі найбільш парадоксальним виявом викривленої структури капіталістичного, здеформованого суперечностями й виробничою анархією, суспільства. Творячи собою його дивовижну надбудову - зорганізовану не на органічному принципі виробничого розподілу, лише на підставі "політичних переконань" - ці партії найчастіше стають деструктивним знаряддям "вільної гри" капіталістичних відносин і "закамуфльованих" теоріями "свободи-рівності" егоїстичних групових інтересів.

Націократія "вільну гру" виробничої анархії заступає - господарським планом; хаос своєкорисних "політичних переконань" - суворою повинністю служби нації-державі та визнання її зверхнього авторитету, а галапасництво надмірних аматорів "свободи -рівності" - зрівноважує примусом обов'язку. Соціальний зміст нації визначають в дійсності не монархісти, консерватори, республіканці, клерикале, демократи, ліберали, радикали, соціалісти, комуністи і т.д., лише її продукційні групи; ці останні бере синдикалізм націократії за основу свого суспільно-політичного й економічного устрою, перетворюючи саму державу в спілку працюючих, де кожний громадянин і соціальні колективи співпрацюють на означених їхньою функцією місцях для досягнення загально - духового й матеріального - розвитку цілої нації-держави.

Випливаюча з сучасної суспільно-виробничої структури нашої нації економічна система націократії, базована на комбінованій співчинності державного, муніципального, кооперативного й приватного капіталу під плановим господарським кермуванням і соціальним контролем держави - обумовлятиме й організаційні форми синдикалістичного устрою. Всі органічні клітини суспільства (виробничі групи) будуть зорганізовані в синдикати (спілки) відповідно до своєї праці, професій і господарських функцій. Основними групами, що репрезентуватимуть у синдикатах інтелектуальну й фізичну працю нації, є: продукуюча інтелігенція - поділена на різні фахові підгрупи (вчені, техніки, педагоги, літератори, лікарі, службовці і т.д.); робітництво всіх родів промисловості й транспорту, різних виробничих категорій; селянство та сільсько­господарське робітництво; ремісництво; власники промислових і торгівельних приватних підприємств, тощо.

Організуючи представників конкретних фахів і професій на місцях (в містах, промислових і сільських осередках), синдикати окремої виробничої категорії сполучатимуться згідно з адміністративно - територіальним поділом держави і принципом вертикальної централізації у вищі об'єднання; синдикалістичні союзи. (Так, для прикладу, професія лікарів матиме місцеві синдикати, що об'єднуватимуться далі в повітові й краєві союзи, аж до загальнодержавного "Центрального Союзу Синдикатів Лікарів"; подібно творитиметься "Центральний Союз Синдикатів Робітників Гірної Промисловості" і т.д.). Синдикати та їх союзи в своєму внутрішньому устрою користуватимуться відповідними автономними правами (вибір кермуючих органів, членська ініціатива, тощо); ця автономність має забезпечити об'єднаним у них виробничим групам суспільства спроможність здорової самодіяльності, а самі синдикати перетворювати в школу національно-політичного, громадського й професійного виховання членських мас. Але опікуючись самодіяльним розвитком синдикатів, націократія водночас уводить їх як складові елементи в державний організм і підпорядковує їх кермуючому контролю держави. Власне цей право-публічний зміст синдикатів надає їм державного характеру (звідси й назва - державний синдикалізм у відмінність до неорганізованих, вузько-класових синдикатів капіталістичного правопорядку).

В умовах капіталістичної демократії, праця - це лише визискуваний "товар", що улягає бездушним законам "попиту-пропозиції"... Цим своїм вихолощеним змістом вона стає для мільйонів людей прикрою, а то й зненавидженою необхідністю, що обумовлює фізичне, безцільове животіння. Синдикалізім націократії повертає праці людини її втрачений духовий і цільовий зміст. Всіх виробників-громадян він ставить у положення співтворців, співгосподарів витворюваних цінностей, що перейняті пафосом свого конструктивного обов'язку, переконанням важливості своєї суспільної функції та гордою свідомістю: &



Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут видеть и оставлять комментарии к данной публикации.

Вверх